Два дні, що не розчинилися

Замок прокидався повільно, зберігаючи холод каменю й рівність простору. Ейрін усвідомив це ще до того, як відкрив очі, бо повітря навколо залишалося незмінним і стриманим, таким, яким воно було завжди. Тут ніщо не мало права проникати випадково, і ця незмінність була частиною порядку, який він підтримував роками.

Підвівшись, він підійшов до вікна. Унизу лежало місто, відділене від замку не відстанню, а рішенням, ухваленим давно й таким, що не потребувало перегляду. Дахи ще тримали тінь ночі, ліхтарі догорали, не намагаючись конкурувати зі світлом, що насувалося зі сходу. Місто жило власним ритмом, і цей ритм формувався за правилами, які він визначав поступово й послідовно.

Учорашній вечір мав залишитися позаду, як залишалися всі подібні вечори до нього. Він зайшов у таверну, виконав звичну дію й пішов, не затримуючись довше, ніж вимагала присутність володаря. Жоден крок не був зайвим, а жодне рішення не потребувало пояснень, бо порядок не передбачав сумнівів.

Зранку пам’ять повернула запах, і саме це порушило очікувану рівність відчуттів. Він не мав форми й не піддавався точному опису, залишаючись радше присутністю, ніж ознакою. Відчуття не прив’язувалося до місця, предмета чи істоти, не накладалося на повітря замку, але й не зникало, затримуючись десь між думками.

Ейрін відійшов від вікна й рушив коридором. Камінь під ногами залишався холодним, звук кроків відбивався від склепінь рівно й глухо. Замок реагував на нього так само, як завжди, не подаючи ознак того, що щось могло порушити усталений стан.

Перший день минув у звичних справах і не відрізнявся від десятків інших. Карти, звіти, короткі зустрічі складали послідовність, у якій не виникало нічого нового. Він не прислухався до себе й не намагався щось перевіряти, дозволяючи часу плинути так, як той плинув роками.

Запах повернувся ближче до вечора, коли він зупинився біля столу з документами. Відчуття було коротким і майже помилковим, але цього вистачило, щоб змусити його зосередитися. Повітря в залі залишалося чистим, камінь не змінював температури, а простір не реагував жодним чином, що лише підсилювало невідповідність.

Ейрін усвідомлював це чітко й стримано. Думку було відкинуто так само легко, як і раніше, не дозволяючи їй закріпитися. Істинна пара не проявляється поступово й не нагадує про себе через запахи, і це знання було надто добре засвоєне, щоб допустити інше тлумачення.

Ніч минула спокійно, проте сон залишався поверхневим. Він прокидався кілька разів, прислухаючись до тиші замку, яка не змінювалася й зберігала рівність, ніби підтверджувала правильність його рішень.

Другий день почався так само, без зрушень і несподіванок. Ейрін обійшов галереї, спустився до нижніх залів, де бував рідко й лише за потреби. Камінь тут тримав холод довше, а повітря здавалося чистішим, і зникнення відчуття мало остаточно підтвердити правильність зроблених висновків.

Ближче до полудня запах повернувся знову, і цього разу він не з’явився раптово. Відчуття ніби вписалося в простір, ставши його частиною, не тиснучи й не нав’язуючись, але з достатньою чіткістю, щоб його неможливо було списати на втому чи випадковість.

Ейрін зупинився біля вікна, що виходило на місто. Унизу вже палили вогонь у печах, готували каву, розігрівали кухні, і він знав цей порядок настільки добре, що не потребував прямого погляду. Він дозволив відчуттю пройти крізь себе, бо сумнів у власному становищі залишався розкішшю, якої він не міг собі дозволити.

Другий вечір минув у тиші. Ейрін залишався в замку, дотримуючись звичного порядку, не наближаючись до можливого джерела відчуття й не шукаючи підтверджень, яких не мав наміру приймати.

Рішення сформувалося не як імпульс, а як наслідок. Воно склалося між діями, між однаковими ранками, між запахом, що повертався з надто впертою послідовністю й не залишав простору для ігнорування.

У напівтемряві він сидів, дивлячись на вогонь, який давно втратив тепло й сенс. Відчуття з’явилося знову, вже достатньо чітке, щоб його більше не можна було відкладати. Підвівшись, Ейрін усвідомив, що відчуття було перевіркою, відкладеною надто надовго.

Якщо помилка існувала, її слід було усвідомити остаточно. Якщо ж відчуття мало підставу, він мусив знати це напевно, незалежно від наслідків. Узявши плащ, Ейрін рушив до виходу, не дозволяючи собі зупинитися.

Чекати до ранку більше не мало сенсу. Рішення було прийняте, і він вирушив до таверни, де все почалося.