Срібний Дзвін

Двері таверни відчинилися важко – дерево скрипнуло, і звук прокотився залом, перш ніж загубитися серед голосів. Міланія зайшла всередину й зачинила за собою. Усередині було тепло, пахло їжею, дровами й спеціями.

Зала відкривалася поступово. Уздовж стін стояли столи – більшість зайняті. Біля дальньої стіни тягнулася стійка. За нею працював кремезний чоловік із широкими плечима. Він підняв голову й перевів на Міланію погляд, чекаючи, поки вона підійде ближче.

Міланія зупинилася біля стійки.

– Мені потрібен нічліг, – сказала вона рівно. – І робота. Я вмію готувати.

Він оглянув її ще раз, зупинившись на руках і сумці через плече. Погляд був уважний, без поспіху.

– На ніч місце є, – сказав він. – На кухні руки потрібні.
– Зранку, – додав і відвернувся до стійки.

Міланія кивнула й відійшла убік.

Вона зняла пальто, повісила його на спинку стільця біля стіни й сіла. Напруга в плечах почала повільно слабшати. Тепер можна було озирнутися, не поспішаючи.

У залі говорили голосно – шум зливався в рівний фон. Гноми сиділи групами, тримаючи важкі кухлі й нахиляючись ближче один до одного. Вони розмовляли приглушено, час від часу сміючись. Біля дальньої стіни ельф повільно їв зі світлої тарілки, не відводячи погляду. Поруч німфа відкинулася на спинку стільця й неквапно пила з келиха, спостерігаючи за залом.

До столу підійшла дівчина з рудим волоссям, зібраним у недбалий пучок. Вона поставила перед Міланією кухоль і вже збиралася йти.

– Після дороги саме те, – сказала вона й рушила далі.

Міланія зробила ковток. Напій був міцний, з легкою гіркотою. Тепло розійшлося всередині й осіло в тілі, знімаючи втому.

Їжу принесли за кілька хвилин. Глибока миска з гарячою юшкою й пара шматків хліба. Запах був знайомий. Міланія їла мовчки, не поспішаючи. Ложка раз у раз торкалася дна миски, задаючи рівний ритм.

Двері таверни знову скрипнули.

Зміна в залі відчулася не одразу. Розмови стали тихішими, кілька істот опустили погляди. Міланія підняла очі.

Чоловік, що зайшов, був високий. Темний плащ щільно облягав плечі. Він затримався біля входу, оглянув зал і рушив уперед. Поки він ішов між столами, розмови поступово стихали.

Він обрав місце спиною до стіни. Зняв рукавички, поклав їх поруч і відкинув плащ на спинку стільця. Його присутність змінювала простір навколо, залишаючи більше тиші.

Міланія повернулася до миски й продовжила їсти. Вона відчувала цю присутність так само чітко, як тепло від печі.

За кілька секунд вона знову підняла погляд. Його очі були спрямовані на неї. Погляд затримався довше, ніж це трапляється між незнайомцями. У ньому не було виклику, лише уважність.

Міланія першою відвела очі й зосередилася на їжі. Дихання вирівнялося поступово.

Коли вона глянула знову, його погляд уже ковзав залом. Проте відчуття присутності залишалося, не розсіюючись.

Міланія доїдала повільно. У залі знову заговорили голосніше. Руда дівчина проходила між столами, забираючи порожній посуд і ставлячи нові кухлі.

Коли миска спорожніла, Міланія посунула її до краю столу й залишилася сидіти. Вона не поспішала вставати, дозволяючи тілу звикнути до тепла.

Світло над столами приглушили. Частина зали спорожніла. За стійкою заговорили тихіше. Дрова в печі тріщали, віддаючи тепло.

Втома відчувалася ясно. Міланія відкинулася на спинку стільця й видихнула. Завтра буде ранок і кухня. Сьогодні їй вистачало цієї таверни й цього столу.