Кафе, яке не мало адреси

Міланія звернула з дороги випадково. Вона помітила світло у вікні вже після того, як сповільнила крок, намагаючись зрозуміти, чому їй не хочеться йти далі. Кафе стояло між аптекою й зачиненим магазином. Нічого особливого в ньому не було, проте воно виглядало доречно – ніби завжди стояло саме тут.

Двері відчинилися легко. Усередині пахло кавою, ваніллю та свіжою випічкою. Запах був теплий і рівний, не тиснув і не відволікав. Приміщення виявилося невеликим – кілька столів, стійка, полиці з банками й коробками без цінників. За стійкою працювала жінка з темним волоссям, у якому вже проступала сивина. Вона рухалася повільно й упевнено, без зайвих жестів. Коли Міланія підійшла ближче, жінка кивнула так, ніби поява відвідувачки не стала несподіванкою.

Меню лежало на столі, але Міланія перегорнула його швидко. Біля стійки висіла вузька дощечка з написом крейдою –  лише перелік інгредієнтів. Вона замовила цей десерт і каву. Господиня прийняла замовлення без уточнень.

Десерт принесли швидко. Тісто було ніжним, крем лягав рівно, смак розкривався поступово й залишав м’яке тепло. Міланія їла повільно, звертаючи увагу на поєднання смаків і температуру. Вона намагалася запам’ятати відчуття, а не спосіб приготування. Кава підтримувала десерт і не перебивала його.

Коли тарілка спорожніла, Міланія відставила виделку й озирнулася. Кафе не змінилося. Господиня протирала чашки за стійкою, рухалася спокійно й точно. Рахунок з’явився майже одразу. Сума виглядала звичною. Міланія розрахувалася, подякувала, накинула пальто й вийшла надвір.

Вона зробила кілька кроків і зупинилася. Під ногами був камінь, а не асфальт. Ліхтарі світили м’якше, ніж раніше. Повітря стало холоднішим і чистішим. Міланія обернулася, але кафе зникло – ніби його тут ніколи не було.

Навколо було місто. Кам’яні будинки стояли близько один до одного, між ними тягнулися вузькі вулиці. У вікнах горіло приглушене світло. Повз проходили різні істоти – вищі й нижчі за людей, з іншим ритмом рухів, але всі займалися своїми справами й не звертали на Міланію особливої уваги.

Вона стояла посеред вулиці й бачила, що навколо немає жодної знайомої деталі. Страх не з’явився одразу. Йому передувала уважність. Записник з рецептами в сумці відчувався важчим, ніж зазвичай, нагадуючи про звичний світ, який залишився десь позаду.

Міланія вдихнула глибше й рушила вперед, не обираючи напрямку. Так вона діяла завжди, коли бралася за нову страву – пробувала й коригувала по ходу, дозволяючи процесу вести себе. Вулиці вели вниз, потім угору, змінювали ширину, і місто поступово відкривалося, не поспішаючи показувати більше, ніж потрібно.

Через кілька кварталів вона побачила таверну. Назва «Срібний Дзвін» складалася з рівних літер, які не намагалися привернути увагу. Усередині горіло тепле світло. Крізь вікна було видно столи й кілька постатей. Дехто виглядав майже по-людськи, дехто рухався інакше, але всі були зайняті своїми справами. Міланія зупинилася, відчуваючи втому й розуміючи, що тут можна зайти всередину й не пояснювати нічого.

Міланія зупинилася, відчуваючи втому й розуміючи, що тут можна зайти всередину й не пояснювати нічого. Місто не реагувало на її присутність. Вулиця жила своїм ритмом, ліхтарі світили рівно, а з вікон тягнуло теплом. Міланія постояла ще мить і потягнулася до дверей.