Пролог

У Люмеріні вміли впізнавати переддень свята задовго до перших прикрас. Місто входило в нього поступово – ліхтарі світлішали з кожною годиною, вікна відповідали одне одному теплими відблисками, а вузькі провулки ніби підхоплювали цей діалог і несли далі. У такі вечори Люмерін дихав спокійно й упевнено, знаючи, що світло прийде.

Цього разу ритм порушився. Повітря трималося холодним і нерухомим – у ньому не виникало внутрішнього зсуву, який зазвичай передує змінам. Місто не квапилося й не стримувало рух – воно завмерло в рівновазі, що не давала жодних обіцянок. Навіть звуки втрачали силу швидше, ніж зазвичай, ніби не мали напрямку.

Ялинка на головній площі залишалася незавершеною. Срібні стрічки звисали, чекаючи продовження, скляні кулі відбивали небо й фасади будівель, але не відповідали світлом. Повз проходили істоти різних форм і зростів – крилаті, тіньові, ті, що змінювали обриси залежно від настрою. Вони дозволяли собі лише короткий погляд і йшли далі, несучи покупки й невисловлені наміри. У Люмеріні знали – світло з’являється лише тоді, коли мовчазні визнають його доречним.

З висоти, де вітер не приховує істину, на місто дивився дракон. У людській подобі він стояв біля вікна палацу, спершись долонями на кам’яне підвіконня, ніби перевіряв, чи здатна ця твердість утримати його тут. Його звали Ейрін – ім’я, яке не потребувало легенд. Він бачив Люмерін у стані стриманого чекання й знав точну ціну кожній годині тиші, дозволеній місту.

Колись свято починалося вчасно. Полум’я спалахувало само, і місто відповідало співом, не зважаючи на наслідки. Та пам’ять залишалася. Вона повертала Ейріна до ночі, коли світло обернулося пасткою, а угоди з долею забрали більше, ніж мали право. Після цього він навчився тримати вогонь у межах, розкладати зиму уважно й точно, щоб вона не різала Люмерін різкими, необережними лініями.

У «Срібному Дзвоні» панувала тиша, яку таверна не любила. Вона знала інші вечори – наповнені рухом, голосами й теплом, – але цього разу всі спогади були зачинені. Господар, істота зі сріблястими очима й довгою пам’яттю, розставляв келихи з тією самою зосередженістю, готуючись до гостей, навіть якщо двері відчинялися дедалі рідше. Дзвінок над входом лежав у шухляді, загорнутий у тканину, щоб не порушувати тишу без потреби.

На площі хтось запалив свічку. Полум’я тремнуло, його одразу прикрили долонею й загасили, ніби сам жест був надто сміливим. Люмерін звик до цієї стриманості. Місто навчилося зчитувати настрій дракона за тінями на дахах і за тим, як повільно сходить місяць. Воно не зверталося з проханнями вголос – чекало мовчки, кожним каменем.

За межами Люмеріна, у світі без магії, Міланія стояла за прилавком звичайного кафе й перегортала записник з рецептами. Вона шукала не новий смак, а відчуття рівноваги – той момент, коли нічого не хочеться додати або прибрати. Втома осідала в плечах, але не заважала мрії про власну кав’ярню, де кожна чашка мала б свою історію. Того вечора Міланія звернула з дороги, помітивши непримітну вивіску, й зайшла всередину, не знаючи, що деякі двері відкривають значно більше, ніж обіцяють.

У Люмеріні зима трималася спокійно й наполегливо. Вона не шукала покарання – лише стежила за рівновагою. Ялинка мовчала, світло чекало, а дракон стояв біля вікна, дивлячись туди, де місто починалося і де воно ще могло змінитися.