ЕПІЛОГ

Епілог

— Діана? – в кабінет протиснулась дівчина, яку я мріяла більше ніколи не бачити.

Нервово закрила ноут та поглянула в її бік. Дивна Яна якась, на себе не схожа. Дивиться без зверхності чи насмішкуватості, очі почервоніли, ніби плакала всю ніч, повіки опухлі, наряд якийсь… не її стиль. Джинси старі та якась кофтинка. Янка не дозволяла собі в сусідній магазин так виходити.

— Що тобі? – не дуже ввічливо відізвалася я, крутнувшись на стільці, та повернулась до неї спиною. Дивилась у вікно на залите зимовим холодним сонцем місто і розуміла, що в мене немає до неї ні співчуття, ні докори. Нічого не має. Мені все одно. Навіть більше не злюся. А нащо? Якщо в моєму житті все добре – Олекса  зробив пропозицію, готуємось до весілля, яке відбудеться цього літа, вже у сукню я собі обрала – кольору шампанського, приталену, з довгим шлейфом та піною тонкого файного мережива… А потім – летимо в Іспанію. Завжди мріяла про Барселону.

Нащо мені ці плаксиві вибачення чи пояснення? Якщо все одно я ніколи не буду більше спілкуватись з цією людиною? Невже Яна цього не розуміє? Ні, певно, все вона розуміє – а також той факт, що ці пояснення та прощення потрібні не мені. Їй. Це їй потрібно за якимось бісом, щоб я їй пробачила та не тримала зла. А я нічого не хочу казати.

Хочу щоб ця людина просто щезла з мого життя. Навіки.

На щастя, вона вже звільнилась після останньої сварки з шефом. Павло, здається, теж скоро одружиться, і бачити чоловіка з його щасливою дівчиною Яна не могла. А ця дівчина стала часто приходити до нас в офіс, казали навіть, що вона хоче зайнятись пошуком нових клієнтів. Ринок розширити. Нашій друкарні нова кров дуже потрібна, це точно. Бо останнім часом не було цікавих замовлень, все йшло якось «як буде»… Аліна виявилась досить приємною, здається, ми зможемо гарно проводити час всі разом – бо наші хлопці дружать, чому й мені не спробувати відкритись новій людині?  Досить сидіти в своїй мушлі. Адже останнім часом я зрозуміла, що якимось чином Яна примудрялась робити так, щоб я спілкувалась тільки з нею, а я цього навіть не помічала.

— Ти пробачиш мені? – почулось від дверей.

— Мені все одно, — кинула я, бажаючи, щоб вона пішла якнайшвидше.  Всередині мене була пустка, коли я чула її голос.

Вона щось ще говорила, виправдовувалась, казала, що хотіла як краще, бо думала, що «цей козел» не вартий й мого мізинця, бо поводився завжди як дон-жуан та не оминав жодної спідниці… Вона казала все це швидко, ковтаючи слова, ніби боялась, що не встигне договорити, і я її викину з кабінета.

— Хто тобі дав право вирішувати за мене? – спитала я, коли вона заткнулась нарешті. Повернулась в кріслі до неї, встала, спираючись долонями на стіл. – Хто дав тобі таке право?

— Я хотіла як краще… — пробелькотіла вона, скліпуючи своїми довгими віями. Нарощеними, до речі. Вся фальшива – і словами, і всім іншим.

— Просто йди до біса, Яно. Добре? В мене важкий день і багато роботи.

Вона прикусила губу та награно зітхнула – одна проти всього світу, нещасна та незломлена. От ще актриса. Їй треба в театр.

Вона пішла, а я ще довго сиділа та задумливо дивилась на зачинені двері. Здавалось, в цей день я остаточно простилась з минулим життям.