Глава 3.2

День видався просто чарівним – сонце яскраво сяяло з топазових небес, сніг блищав в його променях, немов зимові духи Карпат насипали на заметілі срібного сяйва, що подарував його місяць. І такі дні легко було повірити в примар та потойбічних істот, що живуть серед скель та гір, чарують людей та уводять їх у поптойбіччя своїми чарівними піснями та ворожбою… Казки та старовинні легенди оживали в цьому світі – магічному та прекрасному, сповненому неймовірної краси.

Я йшла разом з Олексою та нашими колегами з відділу реклами та не могла нарадуватись цьому яскравому зимовому дню і своїм емоціям. Було так легко відпускати подружку та її зраду, так легко починати якесь нове життя, в якому вже не буде місця непорозумінням та сваркам з Олексою! Я кидала на нього потай погляди – але здається, він їх помічав! – я не могла намилуватись його обличчям з гострими вилицями та густою бородою. Ніколи мені не подобались бородаті чоловіки – а тут треба ж такому! Гарний, гарний! Такий гарний – і мій! Повернемось додому, почнемо нове життя… я вже уявляла, які в нас будуть красиві та пристрасні побачення, як весело ми будемо проводити час…

- А я завжди знав, що між вами щось є, - раптом сказав Георг, який дружив з Олексою. – І не заперечуйте! Тільки закохані можуть так завзято сваритись, як то робили ви… Як згадаю ту лайку, а пам’ятаєте, як Богуцький монітор розфігачив через тебе? Діанко, ти жінка-вогонь, ти це знала?

Історію з монітором обговорювали тижня зо два. Я ледь не розсміялась, згадавши. Олекса тоді якого біса знову на мене розлютився, я зайшла до кабінету, де якраз був Георг та хтось з бухгалтерів, і Богуцький жбурнув свою мишку, випадково влучивши в монітор. Звісно, одразу поїхав купляти новий, бо той гепнувся зі стола… весело було. І трохи ніяково перед колегами. Але то було і загуло, чого згадувати?..

- Та досить вже підколювати, - відмахнувся Богуцький, але ще більше притиснув мене до себе, ніби хотів сховати від усього світу.

- Та чого ти, все ж норм, головне що ви нарешті порозумілись, - посміхнувся другий чоловік, що пішов з ними на гору – Стас Орловський, який колись намагався звабити мою подружку, але чи міг він перемогти шарм нашого шефа – питання. Та й Янка його не помічала… він не був красенем та зріст його був невеликий, а вона завжди любила високих та кремезних чоловіків.

Мені подумалось – як  смішно, в нас не офіс, а якийсь подкаст до серіалу на кшталт «Санти-Барбари»! Всі в когось закохувались, плели інтриги. До біса все це, звільнитись би… обридло.

- Ну все, люди перестануть пліткувати про вас, займуться іншими… шефом, наприклад, - розреготовся Геогр. – Ви бачили, як він крутивсь навколо Янки? Але ж в нього наче жінка з’явилась.

- О, ну ти ж знаєш Павла не перший рік, він вічний дон жуан та казанова, і я не впевнений, що колись ця людина взагалі одружиться чи почне серйозні відносини, - скривився Олекса. – Та досить вам людям кістки обсмоктувати, пішли на підйомник.

І він перевів тему розмову, бо зрозумів, що Стасу обговорювати Яну досить неприємно.

Мені було страшнувато трохи, але потім, коли ми їхали по-над засніженими горами, вкритими чарівним лісом, я розслабилась і змогла вже насолодитись і файними краєвидами, і ласкавими поглядами свого хлопця. І його цілунками… Всередині мене, коли він торкався моїх губ своїми твердими теплими губами, немов починалось виверження вулкану, і я вже мріяла про час, коли ми нарешті зможемо залишитись наодинці та дати своїм почуттям волю… мені здавалось, що чоловік, який так неймовірно та казково цілується – буде просто ідеальним коханцем. Зимова казка, в яку я потрапила, взяла мене в полон та не хотіла відпускати. І навіть холоднеча не лякала. В обіймах Олекси Богуцького мені було тепло та затишно ніби біля вогню. Він і був моїм вогнем, моїм полум’ям, моїм коханим…

- Люблю тебе, - прошепотів він. – не уявляєш, який я щасливий, що ми розібрались з нашими проблемами та нарешті будемо разом…

- Я досі не вірю, - посміхнулась я, зручніше влаштовуючись на його грудях та дивлячись на Чорногору та її крижані схили. Біла завіса тремтіла біля скель, а сонце відбивалось від каміння та снігу та трохи сліпило, але неможливо було відірвати очей від цієї краси. – Я так довго жила з усвідомленням, що ти мене ненавидиш, що просто… просто не вірю. Здається, все це просто сон, просто казка, яка розтане під ранок, коли ми повернемось додому. І будуть знову сумні офісні будні, будуть знову тільки ці плітки та дурні пусті розмови, будуть знову холодні вечори та одинокі ночі… Олекса, а не хочеш поїхати кудись тільки вдвох? Мені здається, я просто не зможу зараз працювати, стільки емоцій, стільки всього змінилось. Хочу у відпустку! Хочу щоб ми поїхали кудись на верховину, в якийсь затишний готель серед лісу… пили вечорами шампанське, їздили кататись на конях чи санчатах та гуляли по зимовому лісу… Як думаєш, на тиждень нас відпустять? Можна взяти з собою ноут, на ввсяк випадок…

- Мені подобається твоя пропозиція, - легко поцілував мене у скроню Богуцький. – Обов’язково поїдемо…

І я повірила, що все буде саме так, як я собі намріяла… знав би хтось, як болісно я помилялась. Але в той момент, сидячи над горою разом з цим чоловіком, я хотіла вірити в своє щастя.