Глава 3.1

Глава 3

Подружка з'явилась зранку – п’яна, в розірваній збоку сукні, зі зламаною трояндою та келихом з вином, до якого вона постійно прикладалась і який дуже швидко розбила, коли пішла курити на балкон.

Я мовчки дивилась у прочинені двері, як вона чортихнулась, присіла, намагаючись зібрати кришталеві уламки, й порізалась. Піднесла до рота палець та підвела на мене свої затуманені очі.

Я  лише щільніше закуталась у свій теплий довгий халат. Зимно все ж таки. За балконом відкривався мальовничий краєвид – засніжені гори, блиск сонця на верхівках, вкритий білою ковдрою ліс та розкидані по схилам барвисті будиночки готелів та ресторанів.

- О, Діанко… доброї ночі, - мовила Яна, намагаючись роздивитись свій поріз. Забруднила краплями крові плаття, знову чортихнулась. – Трясця його…

- Ранок. Яно, вже ранок. І він зовсім не добрий, я б навіть сказала – темний та злий, - похмуро відповіла я, не знаючи, з чого розпочати бесіду. Вона в такому стані, що всі мої заготовлені фразі пройдуть повз її вуха. Тільки час дарма витрачати. Але вона так бісила мене, що хотілось схопити найближчу вазу та розбити на її дурній брехливій голові. Краща подружка! Ха!

- Ра-анок, - гикнула вона, полишаючи уламки та відкидаючи троянду. Наступила на неї, поки шукала запальничку. – А я думала, то ліхтарі.

І засміялась нервово, а потім почала плакати, некрасиво розмазуючи чорну туш та залишки червоної помади по обличчю. Скривилась, ніби лимон їла, а потім з люттю прийнялась втоптувати у плитку ні в чому не винну троянду.

Я дивилась на її п’яну істерику, й моя лють трохи вгамувалась. Я раптом зрозуміла – вона вже сама себе наказала. Своїм життям, своїми походеньками, коли бігала між чоловіками, не в змозі обрати. Своєю поведінкою – коли втратила довіру. Мою довіру. В неї майже нікого немає. Дивно, чого я раніше про це не замислювалась? Що вона одиначка по життю, тільки в мене останні роки вчепилась.

Я сперлась на стіну й мовчки спостерігала, а вона раптом почала говорити – голосно, з істеричними нотками, зі сльозами.

- Я дійсно його кохала!.. Завжди! З першого погляду! А він… він… спочатку уваги на мене не звертав… я вирішила викликати ревнощі… не вийшло… а він… він… Покидьок він, от що я тобі скажу, Гвоздецька… козел він, мій Пашка… хоча який він мій?.. Уявляєш, він мене кинув. Тому що зустрів своє справжнє кохання… Якась курва, з якою він в універі ще вчився… вони зустрілись нещодавно, й він вже на ній одружитись зібрався… ти уявляєш?.. А як же я?.. Як же… я….

Ревнощі? Чи не за допомогою Богуцького вона хотіла їх викликати? Я почула тільки цю фразу з усього цього монологу й ледве не розсміялась. Але, мабуть, щось промайнуло на моєму обличчі, бо Янка, яка б задурманена алкоголем не була, а щось запідозрила.

- Ти так дивишся…

- Дивлюсь, - кинула я з трохи знущальною посмішкою. – А що, не можна?

- Ти якась дивна, чого ти так дивишся?..

Вона нарешті знайшла кинуті на підлогу сірники та закурила. Сховалась у диму, немов боялась дивитись мені у вічі.

- Ти його просто використала, - якось спокійно сказала я, навіть не очікуючи від себе, що буду така врівноважена, - а потім вирішила здихатись, щоб його в нашому колі спілкування й близько не було… щоб він не розповів Павлу. От що тоді сталось! І для тебе це все було так, мимохідь, неважливим… а про мене ти подумала?.. Хоча про що я? Ти завжди думаєш тільки про себе, чого я це раніше не помічала…

- Ти про що? – все одно не зрозуміла Янка, кашляючи від диму.

- Ні про що, подружко, йди, проспись, потім поговоримо. Якщо я захочу…

А сама пішла збиратись на прогулянку. Олекса обіцяв навчити хоч трохи кататись на лижах. Хоча я вже сумнівалась, що взагалі хочу продовжувати цю розмову. Моя злість щезла, немов і не було її. Але Яну я в своєму житті більше бачити не хотіла. Треба витримати всього один день та ніч, а завтра ми вже повернемось додому. І я відправлю її під три чорти.