Глава 2.5

- Ти не уявляєш, який я був розлючений тоді, - сказав Олекса, коли ми вже повернулись в готель. Вечірка якщо й тривала – то вже за закритими щільно вікнами та дверима, а на поверхах майже усюди панувала тиша, тільки інколи чутно було чийсь сміх чи музику з номерів, мабуть, хтось з наших колег розбився на дружні групки та продовжував своє свято.

Я завмерла біля панорамного вікна, дивлячись на вогники селища та осяяні місячним світлом гори. Вкрити снігом, вони здавались намальованими на фоні чорного оксамиту небес з рідкими зірками. Хурделиця закінчилась, тучи починали розходитись, можливо, завтра буде сонячний день. Другий день наших канікул. А потім – знову сірі будні, робота… Тільки після всього, що сталось, в мене взагалі не було бажання ходити в офіс. Якщо не дозволить Павло віддалено працювати – буду шукати щось інше. Бачити пику тої, кого я вважала кращою подружкою, не було ні сил, ні бажання.

Я не знала, що відповісти Олексі, тому просто обернулась до нього та обійняла. Запах його парфумів нагадував спекотний південь та літній ліс… Хотілось втекти від усього якомога далі з цим чоловіком, який здавався надійним як ці гори та земля. На жаль, номерів вільних ми ніде не знайшли, навіть в інших готелях – та й не дивно, зимовий сезон у Карпатах завжди такий, і бронювати треба за декілька тижнів чи навіть місяців, - тому доведеться повертатись по своїм кімнатам. А там мене чекає розмова з Янкою. Я знала себе, промовчати не зможу.

-  Я бачу, твої думки далеко від мене, - з розумінням сказав Олекса і трохи відхилився назад, щоб подивитись у мої очі. – Але опануй себе, Діано, ти  ж не дівчисько яке, щоб зараз їй волосся повисмикувати… Хоча навіть мені дуже хотілось, коли я згадав ту чортову розмову.

- Навіщо вона так зі мною? – Це було риторичне питання, і я не чекала відповіді, але Богуцький раптом заговорив.

- То давня історія… Колись, ще ти в нас не працювала, вони з Павлом тільки познайомились, він тоді був лише заступником директора… в них почався шалений роман. Дуже різко, майже через декілька днів знайомства. Й була якась вечірка, куди мене Павло запросив… Янка тоді теж прийшла. Вона хильнула зайвого, поводила себе… - Олекса трохи збився, наче намагався підібрати слова.

- Як дурепа, - зітхнула я, гірко посміхнувшись. Я дуже добре знала, як поводиться моя «подружка», коли вип’є зайвого. Останні пару років такого не траплялось, вона трохи подорослішала та посерйознішала – але раніше, коли ми тільки почали спілкуватись, я тільки й знала, що витягувала її з якихось клубів. Там вона інколи знайомилась з чоловіками, крутила бурні короткі романи, деякі занадто короткі – на одну ніч. Потім наче перебісилась. Я так думала.

- Вона хильнула зайвого та чогось почала мені доводити, що я веду себе, як зарозуміла наволоч. Чого їй там примарилось, ми з Павлом так і не зрозуміли, але сварка була велика. Вона кричала на мене, щось намагалась довести, з Павлом вони тоді також облаялись. Я дуже швидко втомився дивитись на цей цирк, відправив її на хрін, тільки трохи грубіше, та й пішов. Намагався взагалі більше не спілкуватись. А потім вони з Павлом декілька разів то мирились, то сварились, і вона навіть заявила, що то я його проти неї накручую. Хоча я не мав звички лізти в особисте життя друзів.

Олекса замовк, пильно на мене дивлячись. Потім провів пальцями по обличчю, торкнувся вуст. Це було так приємно, так пекуче-ніжно… не хотілось розлучатись сьогодні з Богуцьким, особливо – знаючи, що в номері мене чекає така важка розмова.

- Вона злопам’ятна, - нарешті відповіла я, мліючи від щемливого тягучого відчуття по всьому тілу. – А ще любить бути королевою у всіх компаніях. Я помічала за нею, що коли хтось не реагує на неї, ігнорує чи не помічає, то вона починає біситись. І справа навіть не в тому, що ти міг їй сподобатись як чоловік – хоча я тепер нічому не здивуюсь, може, причина банальніше, ніж ти думав… справа могла бути в тому, що ти проігнорував її в цілому як людину. Вона раніше була не дуже врівноважена, але з часом змінилась на краще… але це нічого не вирішує. Цієї людини для мене більше не існує.

Олекса обійняв мене, прошепотівши:

- Хай їй грець, цій курві, добре, що ми нарешті порозумілись. А я бовдур, пробач мені, що одразу не прийшов до тебе та не спитав в обличчя.

- Я не серджуся, головне, все це скінчилось нарешті, - усміхнулась я і потягнулась до його губ за поцілунком.

Скільки ми ще стояли на поверху та цілувались, немов закохані підлітки, яким треба йти по домівками, я не знала, але коли повернулась до номеру, було вже далеко за північ.

І на щастя Янки там не було.