Глава 2.4

Зимова ніч мерехтіла зірками на оксамитовій ковдрі небес, вони чарівними візерунками сяяли та дарували світло притихлому лісу та горам. Ошатні красиві будиночки, кав’ярні – зимовий сезон у Карпатах мені завжди подобався, я відпочивала тут від шаленого ритму мегаполісу, але я ще ніколи не бувала тут такою щасливою і водночас такою нещасною. Доля повернула мені цього чоловіка, але відібрала дещо дуже важливе, і я була б кам’яна, якби мене не ранило та бентежило те, що зрадила – саме вона, моя Янка.

Повз пройшли музиканти-гуцули з сопілками та бубнами, одяг - такий барвистий та яскравий, що я замилувалась. Вишивка, стрічки, вовна ту хутро… Розстібнуті сердаки, також декоровані вишивкою та китичками і шнурками і гарусом, показували вишиті сорочки та кептари, червоні онучі… Хтось грав, хтось співав, хтось намагався затягти у вир веселощів всіх навколо. Ми з Олексою теж не втримались, і трохи пройшлись з процесією співаків та танцюристів… а сніг густішав, він йшов все більше, і ось вже гори майже не було видно за білою вуаллю. На якийсь час я дійсно відволіклась. Запальні пісні та танці, сніг та чарівна ніч… і Олекса поруч.

Але думки про Янку знову все зіпсували. Музиканти пішли далі, а ми завмерли біля дверей в якийсь ресторанчик. Я все ще сподівалась, що це якась дурна помилка, але чи могла я сумніватись в словах Богуцького? Такими речами не граються та не шуткують. Та й нащо йому було б це робити. В голові, потрохи складались до купи всі дрібні частинки останніх років, коли я дружила з Яною… Якимось дивним чином в мене лишилась вона одна – і раніше я не замислювалась про це, чому з нашої веселої компанії чотирьох дівчат, які познайомились ще в універі, дуже швидко відкололись Стася і Оксанка, згадалось, як Яна хотіла гуляти та святкувати щось тільки вдвох… як інколи мої кавалери починали спілкуватись з моєю подружкою, а мене мов не помічали… Чому я ніколи про це не задумувалась? Можливо, тому що не закохувалась ні в кого… так, як в Олексу, і інколи навіть щаслива була, що мене лишили у спокої. А ще я довіряла Янці. І любила її як сестру. Тому так болить тепер.

- Мені не подобається твій настрій, - встав попереду Олекса, закриваючи собою ліхтарики та стежинку до будівлі, прикрашеною гілочками ялинки та червоними стрічками і величезними бантами. – Ти можеш хоч на мить повернутись до мене? Я хочу бачити свою Діанку, а не хмуру мару, що спустилась з гір, аби заморозити все навколо.

Він вмів відволікти мене. Я посміхнулась.

Почулась десь вдалині пронизлива луна трембіти, і я обійняла Олексу, насолоджуючись цією близькістю. Треба і справді вчитись жити далі і не зважати на всі проблеми, адже головна моя проблема вирішилась – і стоїть поруч, цілує ніжно. А навколо вирувало та неслося життя – святкове і туристичне, сповнене магії зимових гір, і люди вітали нас зі святами, і хтось голосно співав, хтось радувався життю, хтось насолоджувався прогулянками, розуміючи, що вже скоро треба буде йти по номерам, бо почнеться комендантська година… війна внесла свої корективи в життя, мені навіть святкувати нічого не хотілось. Розваги здавались недоречними та пустими. Тому і корпоративний цей виїзд не приніс особливого задоволення…

Ми зайшли у найближчій ресторанчик та я спробувала забути про свою зрадливу подружку. Хотілось отримати від цього вечора тільки хороше. І Олекса робив все, щоб я почувалась щасливою.