Глава 2.3

- Та що з тобою? – Олекса перервав цілунок і дивився на мене з занепокоєнням своїми дивовижними синіми очима – немов тінь на снігу в зимовий сонячний день.

Ми втекли від всіх на вулицю, до стежинки, яка йде до лісу, а з пагорба видно все селище з мерехтінням вогнів домівок та ресторанів. Сховались від вітру в дерев’яній альтанці з візерунками. Вкритий білою пухнастою ковдрою снігу, зимовий новорічний Буковель здавався казковим, коли дивишся на нього крізь прозору вуаль хурделиці. Сніжило, і крихітні білі зірочки інколи опускались на вії Олекси, на його бороду та волосся, і я так сподівалась – що забуду про його слова, забуду про те, що зрадницею виявилась саме Яна – найближча моя подружка. Але не могла. Навіть близькість коханого чоловіка не могла відволікти від розпачу та болю. З жахом я думала про те, що мені треба буде повернутись до нашого з нею номеру, побачити її, подивитись в її лживі очі та чути її фальшивий голос.

Коли тобі зраджують, важко думати про щось інше. Перед очима стояла Янка – насмішкувата, руда як лисиця, така ж, як виявилось, хитра та нещира… Вірити в це не хотілось – але нащо Олексі брехати?.. Світ ніби розлетівся на уламки, і вони встромились мені в серце, в якому знову панувала зима та холоднеча, знову вічувався лише поривчастий крижаний вітер. І мені було незручно та неприємно, що я не можу відчувати себе сьогодні щасливою поруч з Олексою.

- Вибач, я просто досі не можу повірити… Як вона могла? – Я повернулась до лісу, темного та зимного, прикрашеного білою бахромою снігу… Хотілось як в старій зимовій казці піти його таємничими стежинками та загубитись в інших світах, де не буде боляче та холодно…

- Ти переймаєшся через Янку?

Мене обійняли сильні руки Олекси, який стояв за спиною. Він поклав підборіддя мені на плече, і я трохи повернулась, щоб торкнутись його холодної щоки губами. Було так сумно, щоб наш прекрасний день зіпсовано такими новинами. Я останні років десять не розлучалась з Яною, і усвідомити, що весь цей час вона могла мені брехати та усього лише грати роль гарної подружки – було дуже складно. Майже неможливо. Злість та гнів закипали в мені, коли я згадувала, скільки разів ридала на її плечі після того, як в нас з Олексою нічого не вийшло і він мене  кинув… а виявилось, що кинув він мене саме через любу подружку! Але навіщо їй це було потрібно? Навіщо?.. Вона ж закохана в Павла, багато років в неї був коханець, до якого вона постійно поверталась… Чому вона влізла в наші відносини з Олексою?.. За що вона так мене ненавиділа?.. Стільки питань – і зовсім немає відповідей. Розуміти, що Яна весь час сміялась з мене, було дуже образливо.

- Вона років десть була моєю кращою подружкою, - трохи різкувато відповіла я, - як думаєш, як себе наразі повинна відчувати?.. І що робити? Я не можу мовчати, але… що я їй скажу?..

- Дійсно, ситуація дика, - зітхнув Олекса. – Ти не змерзла? Може, повернемось на вечірку?

- Не хочу туди йти, - кинула я, - не хочу Янку бачити. Я розумію, що розмову цю не оминути, але поки що я не готова. Мені треба якось змиритись з думкою, що в мене немає більше подруги.

- Тоді пропоную піти в якийсь ресторан, - повернув він мене до себе і ніжно усміхнувся, провівши пальцями по обличчю – пестливо, дуже ніжно.

Я розтанула трохи, відчувши трепіт у тілі. Олекса завжди мене збуджував, і навіть тоді, коли він не звертав на мене уваги, було дуже складно впоратись з цими почуттями. Я картала себе – але все одно хотіла цього чоловіка.

- Добре, пішли кудись, куди завгодно…