Глава 2.2

- Тобто хтось з наших зміюк вигадав, що ти заміжня? – Подружка витріщила очі після моєї заяви та розреготалась так, що на нас почали звертати увагу. Вона намагалась оговтатись, ковтаючи своє шампанське. – Ні, це не просто смішно, це якесь неймовірне шапіто, моя дорогенька… Ну як так? Як він, дорослий та серйозний хлопець, міг повірити пліткам? Та й нащо вигадувати таку фігню? Це він тобі сказав? А ти не думала, що він щось плутає… або взагалі оправдовується за свою поведінку? Ігнорував тебе стільки часу, а тепер не знає, що сказати? Вирішив познущатись? Або погратись на канікулах?.. Ну тобі це нічого не нагадує? Вже було щось подібне з цим твоїм Олексою!..

- Ну, Яно, ну чого ти так дивуєшся, - раптом образилась я, - я що, настільки сіра миша, що в мене в мої роки не може бути чоловіка? Не очікувала від тебе! В мене що, на лобі написано, що я стара діва?

- Холостячка, - м’якенько виправила мене Янка, відсалютувавши келихом своєму Павлу, який пробивався до нас з явним наміром потягти мою подружку до танцю. Якраз заграли жваву румбу, і частина наших колег вже весело відтанцьовувала під ритмічну музику.  Мені танцювати не хотілось. Я взагалі не дуже це любила, бо здавалась собі незграбною. А тепер ще й нога болить…

З незадоволенням я побачила, як лялечка з бухгалтерії вішається на мого Олексу, тягнучи того у танок. І чи то мені здалось, чи то я просто себе накрутила, але хлопець наче не сильно і пручався. Навіть пару па зробив, крутнувши Надійку, яка весело сміялась і намагалась втримати Богуцького, вчепившись в його краватку. Дивно, але Олекса, як і я, не став одягатись у маскарадний костюм, обмежившись простим діловим стилем та білою як сніг сорочкою з тонкою стрічкою чорно-червоного візерунку.

- Я вкраду в тебе подругу, - підморгнув мені шеф, посміхаючись Янці.

Здається, ці двоє знову порозумілись і в них все добре. Я раділа за них, але не могла не хвилюватись за свої романтичні стосунки, які раптом виникли на рівному місці. Дивилась, як йде до мене Олекса, такий самовпевнений та гарячий, та не знала, як реагувати і взагалі як поводитись. Крім того, здається, наша білявочка  мене вже ненавидить – он як дивиться, вдавила б, якби могла. Навіть не думала, що її миловидне личко може так кривитись від злості. Гадюка їй щось шепоче, сама на мене поглядає. Хоч би не прибили тут десь у лісочку, подумалось мені з якимись лихими веселощами. Ні, ну чого вони всі до мене приколупались? Точно звільнятись пора. В такому жаб’ячому колективі працювати – тільки собі карму псувати. Чи я роботи не знайду?.. Можна нарешті і у фріланс піти, давно хотіла покинути офіс.

- Яка файна пані і одна, - посміхнувся Олекса, коли опинився біля мене. – Чи можна розрадити вашій самотності та вкрасти вас, мила леді?

- А що, танці з Надійкою вже не подобаються? – Я й сама не знала, нащо таке ляпнула. Зітхнула, дивуючись, якою гострою на язик можу бути, коли мене щось бісить. А поведінка Олекси чогось вибісила.

- А пані ревнує? – підвів брови Олекса, торкаючись ніби ненароком моєї руки, і мене вже звично наче блискавицею пробило. – До речі, крихітко, я згадав, хто мені наплескав у вуха про твого нібито чоловіка, з яким ви живете душа в душу… і якого ти палко кохаєш років з п’ятнадцяти…

- І хто ж ця курва? – вирвалось у мене, а потім я насупилась і сьорбнула шампанського. От і нащо тобі, Діанко, ця інформація? Що це тобі дасть? Привід когось ненавидіти? Чи не краще зосередитись на коханні? Але зима, яка панувала останній час в моєму серці, ніби жадала цього знання.

- Точно хочеш знати? – якось занадто стурбовано спитав хлопець, а я здивовано на нього поглянула.

Звісно, краще знати. Хоча що тут може бути несподіваного. Гадюка або ж хтось з її кодла. До бабки не ходи! І я розслабилась, обводячи поглядом простір, прикрашений зеленими гілочками ялинки та блискучими кульками і стрічками, що вигравали сріблом та золотом у мерехтінні бурштинового світла. Спіймала гострий та злий погляд Надії, відвернулась, дивлячись, як танцює з шефом Янка, та радіючи за неї – нарешті вона буде щасливою… якщо звісно, знову не вичудить чогось. Подружка в мене вміє паплюжити собі життя… І задивившись на гарну пару, що кружляла під звуки палкої румби, я не одразу зрозуміла, що каже Олекса.

- Що? – повернулась я до нього, ледве не розплескавши свій келих. Вчепилась в нього так, що пальці побіліли, не вірячи в те, що тільки-но почула. – Не може того бути, Олексо! Не може! Я не вірю! Нащо… нащо воно їй? Як вона взагалі… Та ні, це якась помилка! Не вірю…

Це помилка, помилка, помилка, дурна помилка! Помилка… повторювала я про себе, не розуміючи, як взагалі тримаюсь та не впадаю в істерику після почутого.

Тому що Олекса назвав мені ім’я моєї найближчої та улюбленої подружки.

Він сказав – Яна.

Яна сказала йому колись, що я заміжня та ніколи не кину свого коханого чоловіка.