Глава 2.2

Чарівні пагорби https://booknet.ua/reader/potoibchnii-ls-b430119?c=4655325&p=1 (збірка чарівних казок) Етна дивилась на дзеркально-чисті води між високих стрімчастих скель. Ліловий туман здіймався від ріки, джгутами розповзаючись берегами, вкриваючи зарості вересу й колючої шипшини з ніжно-рожевими квітами. Так було завжди і так буде вічно. Нічого не зміниться в чарівних пагорбах Ши, хоч би як Етна хотіла цього. Застиглі в просторі й часі пагорби, де з давніх-давен жив її вічномолодий народ, вабили мрійників і менестрелів, принців і королів... А кришталева річка з ажурним мостом першою зустрічала гостей чарівного краю — хмільного, танцюючого, безтурботно-веселого. Етна завмерла на містку, спершись на різьблені перила. У воді відбивалися обличчя тих, хто не зміг потрапити в пагорби — Ши не пустили або було порушено заборону. Як завжди, дивлячись на воду, фея сумувала. Довге волосся зміїлося розплавленим золотом по тендітних плечах. У світлих пасмах заплуталися травинки й дрібні квіточки ніжно-бузкового кольору, такого ж, як і очі феї — вони здавалися туманними дзеркалами на блідому обличчі з яскравими губами. Етна кинула у воду ромашки — вона назбирала їх уранці біля стародавнього ільму, під яким любила танцювати зі своїми сестрами. Фея мрійливо примружила очі — квіти обов'язково приведуть до неї подорожнього, зачарованого легендами про чарівні пагорби. Роберт залишив коня біля старого дубу і підійшов до води — здалеку пливли річкою білосніжні тендітні квіти. З жалем озирнувшись на вірного друга, юнак кинувся до прив'язаного до верби човна. Помах веслом, скрип кочета — і білі ромашки, немов маячки, ведуть його геть від рідних місць. Зачарований? Можливо... Відкинувши з чола темні локони, Роберт напружено завмер, вдивляючись у далечінь — коли ж з'явиться за поворотом річки та, яка кинула ці квіти?.. Етна сховала довге волосся під капюшоном і впевнено спустилася з мосту до пологого берега. За спиною височіла прямовисна скеля, і тонкий стан феї зміями обвивав туман, що йшов від води. Аромати пізньої осені гірчили в прохолодному повітрі, і кружляли кленовим листям над водами темні бажання і мрії. Річка віднесе їх геть від пагорбів, у світ людей, і її сестри незабаром зустрічатимуть нових мандрівників між світами. Етна з хижою усмішкою спостерігала, як наближається до мосту дерев'яний човен із високим чорнявим чоловіком на борту — оксамитовий камзол, товстий золотий ланцюг, франтівський берет із яскравим червоним пір'ям... Цього разу їй дістався шляхетний! Етна любила кров аристократів — вона не так гірчить, у ній майже немає жалю, втоми і спогадів про біди та поневіряння. Така кров бадьорить, дарує хмільну радість і дає багато сил... Фея відкинула з обличчя капюшон і хижо посміхнулася своєму гостеві. — Ласкаво просимо, — прошепотіла Етна і простягнула мандрівникові тонку витончену руку, оповиту перловими нитками. Шелестіли кронами стародавні ільми й дуби, протяжно вив вітер і кружляло в танці пізньої осені ламке листя.