8

До цього побачення я готувалась так, як ніколи – мабуть, лише років в сімнадцять я так хвилювалась, що не могла нафарбувати вії, так руки тряслись. Тоді в мене був дуже гарний та популярний хлопець, за яким всі дівчата мого класу бігали, він був футболістом місцевої команди та любив цим хизуватись, мріючи про велике майбутнє. Той випадок навчив мене тільки одному – популярні хлопці то біда. І от знову на ті ж граблі. Якщо наші зміюки дізнаються, то хоч звільняйся, проходу не буде. Я задумалась на мить – і вперше за декілька років думки про зміну роботи не призвели до паніки. Звичайно, наразі в країні нелегко, в деяких регіонах взагалі немає роботи, але я досить професіональний дизайнер, без замовлень не залишусь. Ця друкарня з її токсичними співробітниками все більше дратувала, останній час я дуже не хотіла ходити в офіс. Тільки Янка та наша дружба рятували ситуацію.

Стоячи перед дзеркалом і намагаючись не спиратись на травмовану ногу – на щастя, я лише забилась, і вже могла ходити, трохи кульгаючи, - я прискіпливо оглядала себе. Вузьке вилицювате обличчя було занадто суворим, тільки пухкі губи виглядали досить красиво.

Посміхнулась – і вже не схожа на злу лисицю. Треба частіше посміхатись, Гвоздецька, подумала я. Але з цим в мене з дитинства проблема.

Світле волосся я накрутила крупними локонами, і вони вільно спадали на вузькі плечі. Добре, що крім плаття для вечірки я взяла ще одну сукню – Янка вмовила. Синій шовк, яскравого блаватного відтінку, довгі широкі рукави з манжетами та вузька спідниця нижче колін, перлини в довгому намисті… Гарна. Тільки посміхатись, Діанко, не забувай посміхатись!

Досі не вірилось, що я йду на побачення з Олексою. І що він більше не дивиться на мене звіром. Але при думці, що якесь стерво позбавило мене декількох щасливих місяців, подарувавши нервовий зрив через сварку з Богуцьким, я закипала і хотіла миттєво дізнатись ім’я цієї курви. Але щоб я зробила? Вчинила скандал чи розбила декілька тарілок? Почала розбірки? Нащо? Нічого тепер не зміниш. А почни я щось доводити, тільки на сміховисько себе виставлю.

- Ну як ти? – почувся голос Янки, яка повернулась з власного побачення – вони з Павлом кудись їздили майже на цілий день, тому вона пропустила всі цікаві новини про мене та Олексу. – Ого, яка красуня! Ти в ресторан?

- В ресторан, - повернулась я до неї, спираючись на край столику. Загадково посміхнулась. – Ти не повіриш, з ким!

- Мені лячно навіть подумати, - тихо відповіла моя руда бестія та закрила двері.

Її губи були без помади та занадто пухкими. Здається, вони з шефом помирились.

- Спробуй вгадати.

– Сподіваюсь, не зі сніговою людиною?

- По-перше, я тепер трохи каліка, - підняла я спідницю, продемонструвавши затягнуту еластичним бинтом ногу, - але мені пощастило, тільки забилась, вже навіть можу ходити, але за допомогою цього, - показала тростинку, яку купив мені Богуцький в медичному пункті.

- Тебе не можна саму нікуди пускати, ти колись голову розіб’єш, - зітхнула подруга, з жалем на мене дивлячись. – Діанко, ти що, спокусила рятівника? Чи лікаря?

- Олексу, - посміхнулась я, а Янка тільки округлила свої очі та відкрила рота.

- Що?

- Так, так, нашого крижаного чоловіка!

І я знову повернулась до дзеркала, щоб нарешті закінчити макіяж. І я була щаслива!