— Діанко, нічого не плануй на наступні вихідні, — немов торнадо влетіла в мій кабінет колега та найкраща подружка – руда та зухвала Яна, наш головний менеджер. Висока, з шикарними формами – з нею поруч я завжди відчувала себе незграбним підлітком.
— Ти вирішила раптом вийти заміж і в нас буде дівоча вечірника? — посміхнулась я. Від моєї Янки чого завгодно можна чекати.
– Ні, дорогенька моя, попереду в нас чудові карпатські канікули! Ти уявляєш? Гори, сніг, лижний курорт та весела вечірка як вишенька на торті! Причому не просто вечірка, а маскарадна! Так що приготуй маску снігової королеви, це твоя роль. Шеф сказав, що їдуть всі, і це не обговорюється! Як же я рада! Тим паче, що я так давно хотіла поїхати у Буковель, але постійно щось заважало…
Я скептично підняли брови, дивлячись на схвильовану Янку. Вона була чи не єдиною людиною в цьому офісі, з ким я спілкувалась і навіть могла б назвати подругою. Не дуже близькою, але все ж… В цілому, дуже близьких в мене давно не було.
— Твій колишній тобі заважав, — кинула я, відклавши телефон. – Котрий завжди з’являвся у той момент, коли його не чекають, а деякі наївні все ще вірять, що дурень-Івашка може стати прекрасним принцом з казки.
— От завжди ти така! – обурилась Янка і сперлась на стіну, склавши руки на пишних грудях.
— Яка? – посміхнулась я, не зводячи з колеги погляду.
– Що тобі не скажи… все перекрутиш! – полихнула вона.
Янка була як вогник – швидко загоралась, палала, все в її руках горіло. На відміну від мене, про яку говорили, що поруч зі мною можна стати льодянкою. Як ми, такі різні, взагалі почали дружити, не розумію.
— Чому ти ніколи не бачиш ні в чому позитива? – насупилась Янка.
— Давай не будемо про мій складний характер, я з дитинства наслухалась про те, що я понура та сумна і що зі мною від нудьги можна померти, краще скажи, чого це раптом така щедрість? Я ж правильно розумію, це все до десятиріччя фірми, і платимо ми не зі своїх кишень?
— Так, платить фірма, — кивнула Янка. – Просто… знаєш, останнім часом забагато сварок було, якихось непорозумінь… рік взагалі не задався… Шеф хоче примирити колектив та якось всіх зблизити. А що може допомогти? Звичайно, спільна гульба.
— А у колективу він спитав, чи він того хоче? – зітхнула я, крутнувшись на своєму стільці та кинувши швидкий погляд на подругу. – Наприклад, я не маю бажання проводити вихідні разом з нашою гадюкою.
Янка тільки очі закотила.
Гадюка – це наш другий бухгалтер, товста та некрасива жіночка, немов з анекдотів. Стерво ще те. Мене не злюбила одразу, хоча я майже ні з ким не спілкуюсь, з кабінету зайвий раз бажання виходити немає… Може, тому й незлюбила. Вона почуває себе королевою в нашому невеличкому королівстві друкарської справи. Любить, коли всі від неї залежать, коли вона в курсі всіх пліток та балачок… і здається, вона намагається підсидіти нашого головного бухгалтера, Катерину. Катря в цілому мила жіночка, я б не хотіла, щоб в неї через гадюку були неприємності.
Але то вже не моя справа. Моє діло – малювати та макети вчасно робити, в інше я носа не пхала. І не збираюсь на майбутнє. Всі ці офісні чвари та інтриги – зовсім не моє. Круто було три року тому на карантині, коли працювали вдома. Нікого місяцями не бачила і не чула.
Я зітхнула, з сумом згадавши ті чудові часі, хто б міг подумати, що потім почнеться повномасштабне вторгнення нашого клятого сусіда і ми ще с ностальгією будемо згадувати епідемію. І це нам ще пощастило, що ми не в окупації і немає бойових дій.
А от епідемія, до речі, деяким – таким, як Янка, – здавалась колись кінцем світу. Для її палаючої натури сидіння вдома ледь не скінчилось трагічно – вона настільки божеволіла вдома, що почала їздити працювати в пустий офіс. Правда, інколи мені здавалось, вона це робила заради шефа, з яким вони вже декілька років ніяк не можуть визначитись, що між ними. Дитячий садок якийсь, а не офіс.
Але то теж не моя справа.
— Так ніхто не примушує тебе спілкуватись з гадюкою! – мотнула рудою гривою Янка, втрачаючи терпіння. – Поїхали, я тебе благаю. Ну що я без тебе там буду робити?
— Підспівувати шефу? – уїдливо посміхнулась я, блиснувши очима.
Про їх флірт не знав тільки сліпий та глухий в нашому королівстві. Вже робились ставки, коли весілля. Головне, щоб козел-колишній знову не з’явився і не збив нашу Янку з пантелику. Вона вже три рази примудрилась до нього повертатись.
— Досить тобі, — відмахнулась подружка і вмить похмурнішала. – Павло взагалі чогось знову заледенів. Був людина людиною, а вже тиждень – заморочений ходить. Вчора кави запропонувала, так мені здалось, він цю каву на когось виллє, якщо я принесу. Може, й на мене.
— А не дивно, що в такому стані він раптом вирішив здружити колектив?
— Так цю поїздку він запланував ще того місяця, просто ніхто не знав, я займалась логістикою, готель шукала, все оформлювала… може, він і сам не радий вже, а пізно.
— Як же тобі, бідолашній, було складно! – прошепотіла я, подавшись уперед. – Це ж стільки часу мовчати! Як ти тільки не луснула!
Янка якусь мить дивилась на мене з подивом, а потім зрозуміла, що то я спробувала пошуткувати з її нетерплячості. Пирхнула, покачала головою.
#2752 в Любовні романи
#620 в Короткий любовний роман
#1320 в Сучасний любовний роман
Відредаговано: 19.11.2024