Не повторювати помилки минулого

Габріель зміг взяти білети лише на 31 грудня, чому Леся була неймовірно рада. Останніми днями їхнє спілкування було ще тіснішим, хоч і з присмаком суму від швидкої розлуки. Вони наче обоє хотіли щось сказати, але в останню мить стримувалися і переводили бесіду на іншу тему. І ось день від’їзду настав, Леся знала, що Габріель поїде на автобус лише о третій годині дня і вона його проведе на вокзал, тому зранку зі спокійною душею пішла відвідати могилу батьків і заодно Ганнусі. Зупинилася біля її могили і стиха промовила:

- Добрий ранок, я знаю, ми з вами незнайомі, але здається, ніби знаю вас давно.

Вітер ворухнув верхівки ялинок на цвинтарі, і Леся вдихнула глибше.

- Я читала його лист, той, що так і не дійшов. Він писав вам перед Новим роком, як і обіцяв. Той лист і справді був особливим, бо Самуель нарешті наважився зізнатися вам в почуттях. Ви чекали на його лист, а він чекав відповіді. І ніхто з вас не знав, що між вами стояла не байдужість, а чужі руки й чужі рішення. Це так страшно: витратити життя, думаючи, що тебе просто забули. Мені хочеться вірити, що тепер ви знаєте правду, що там, де ви є, не губляться листи й не забороняють любити, що ви нарешті перестали чекати або навіть возз’єдналися з коханим.

Олеся підвела очі до сірого неба, сніг уже не сипав, наче відчуваючи, що не потрібно руйнувати цю мить. Вітер також вщухнув і лише вершечок ялини злегка хитався, наче погоджуючись зі словами дівчини. Було таке відчуття, що вся природа завмерла, уважно слухаючи Лесю. 

- Дякую вам. Завдяки вашій історії кохання я познайомилася з прекрасним чоловіком, який сподобався мені з першого погляду, а згодом, з кожною розмовою, з кожною проведеною миттю, мої почуття лише укріплювалися. Ваша історія, хоч і сумна, але навчила мене одній істині: не запізнись сказати: я тебе кохаю. Потрібно боротися за кохання, говорити про нього. Я, мабуть, уперше зрозуміла, що мовчання може бути страшнішим за будь-яку відповідь.

Леся помовчала ще трохи, а тоді додала майже пошепки:

- Сьогодні він поїде, але я більше не мовчатиму про свої почуття, а чесно все розповім і нехай він сам вирішує приймає їх чи ні, зате я буду впевнена, що зробила все, що від мене залежало.

Вона перехрестилася, залишила на могилі маленьку гілочку ялини й швидким кроком рушила додому, головне встигнути.

До будинку ввірвалася як вихор і, не побачивши Габріеля у вітальні, відразу побігла на кухню, де поралася бабуся.

- Бабусю, бабусю, де він? Де Габріель? – зірвалася на крик.

- Поїхав доню, так і не дочекався тебе. Він тобі телефонував, хотів попрощатися, але ти не відповіла.

- Як поїхав? Але чому так рано? Зараз лише 12 година, - ледве не плакала Олеся.

- Лесю, зателефонував водій, сказав, що рейс переноситься на раніше, ось він і пішов.

Леся відступила на крок, ніби слова бабусі штовхнули її в груди.

- Поїхав… - повторила машинально, і це слово містило в собі стільки болі. - Але ж… я ж мала ще час…

У вухах зашуміло, вона витягнула телефон - пропущений виклик, один, від нього. Пальці затремтіли.

- Чому я не почула… - прошепотіла Олеся, більше собі, ніж бабусі.

- Доню, лисеня, - бабуся підійшла ближче, поклала руку їй на плече, - ти ж не знала. Він чекав, сидів на лавці, дивився на дорогу… А тоді зітхнув і сказав, що, мабуть, так має бути.

- Ні, - різко відповіла Леся і випросталася. - Так не має бути.

Вона схопила куртку, на ходу натягуючи шарф.

- Лесю, куди ти? - стривожено гукнула бабуся.

- На вокзал, раптом ще встигну. Раптом… - вона не договорила, бо сльози нарешті прорвалися, але кроку не сповільнила.

Двері грюкнули, і морозне повітря вдарило в обличчя, та Леся цього не відчула, в голові билася лише одна думка: «я не маю права знову запізнитися». Вона бігла, ковзаючись на снігу, стискаючи телефон у долоні, раптом він знову зателефонує. Потім не витримала і набрала його номер.

- Візьми слухавку… будь ласка, візьми… - шепотіла, набираючи його номер знову й знову.

Гудки тягнулися вічністю, Леся зупинилася просто посеред дороги, затамувавши подих, ніби весь світ завмер разом із нею, вирішуючи, чи повториться чиясь стара історія… чи цього разу слова все ж наздоженуть того, кому вони призначені.