Відверті розмови або що ж написано у тому листі

Маргарита Василівна пішла вже до своєї кімнати, а Олеся і Габріель розташувалися ближче до печі та зробили собі ще по чашці чаю. Їм було так комфортно разом, наче знали одне одного все життя. За ці пару днів вони стали настільки дружніми, що тепер жоден вечір не завершувався, поки вони не поговорять. Чоловік сів так аби бачити обличчя Лесі і стиха промовив:

- Дякую за цей чудовий вечір, все було настільки по-домашньому, тепло та затишно, не пам’ятаю, коли востаннє ось так святкував у сімейному колі. Я живу далеко від батьків і майже ніколи не їжджу до них на свята, тому ви зробили мені найкращий подарунок на Різдво.

Леся усміхнулася, відчуваючи, як у грудях теплішає. Вона справді щиро раділа, що змогла допомогти Габріелю і ці спогади про їхні спільні канікули назавжди залишаться в її пам’яті і серці та будуть зігрівати у тяжкі хвилини. Як же не хотілось аби він їхав назавжди, Олеся боялася самій собі зізнатися, що цей чарівний іноземець їй подобається не лише як друг, а й і як чоловік.

- Я рада, що тобі сподобалося, жаль лише, що не зможу показати як ми святкуємо Новий рік.

- Так, розумію, я і так вже загостився та й додому пора, - промовив чоловік, а Леся стрепенулася.

- Ні, ти неправильно зрозумів, я тебе не виганяю, лише хочу сказати, що у нашій родині не святкується Новий рік.

- Чому, якщо не секрет звісно?

Олеся зам’ялась, нікому вона не розповідала справжню причину, але з Габріелем хотілося поділитися.

- Мої батьки загинули 31 грудня, у самий переддень Нового року. Я була дитиною, розкапризувалася, що хочу ляльку, ось вони поїхали, щоб її привезти, і потрапили в аварію. З того часу ні ляльок, ні новорічної ночі я не люблю.

Слова давалися важко, повітря в грудях постійно закінчувалося, а сльози давили і проривалися назовні, але Олеся стримувалася з останніх сил, хотіла аби Габріель запам’ятав її лише усміхненою. Чоловік не сказав ні слова, лише пригорнув її до себе і міцно обійняв. Дівчина притислася до нього тісніше, поклала голову на плече і знайшла таку потрібну їй опору та підтримку. Він гладив її по волоссю, тихо шепотів, що то не її вина і батьки поїхали тоді за іграшкою не через її капризи, а тому що любили і хотіли зробити щасливою. Олеся все ж не втрималась і розплакалась і з цими сльозами, наче давній тягар спав з плечей і стало так легко. Невже вона відпустила своє минуле. Ні,  дівчина не забула, а просто перестала себе їсти з середини. Можливо цей рік вона зустріне із зовсім іншим настроєм, без гучних святкувань, а зі спокоєм на душі та серці, її батьки б цього хотіли. Сльози на щоках висохли, деякі намочили светр Габріеля і дівчина відсторонилася від чоловіка.

- Дякую тобі за підтримку, ти також зробив для мене найкращий подарунок на Різдво – заспокоїв мою совість і дав таке полегшення, яке я вже 20 років не відчувала.

- Знаєш, я хотів би ще один подарунок тобі зробити, - промовив чоловік і потягнувся до сумки, витягши звідти листа. – Це тобі. Я знаю, як тебе пройняла історія кохання мого діда, і я був би радий аби цього листа ти прочитала першою.

- Але… я не можу, - розхвилювалася Леся від такої пропозиції.

- Я прошу…

- Добре, але прочитаймо разом, - запропонувала Олеся, а Габріель не зміг їй відмовити.

Вони відкрили пожовклий від часу конверт і дістали такий же за кольором лист: тонкий, із заломами на згинах, ніби його не раз брали до рук і знову ховали. Олеся обережно його розгорнула, а Габріель нахилився ближче, щоб бачити рядки разом із нею. Почерк був рівний, трохи старомодний, але дуже акуратний.

Моя дорога Ганнусю,

Пишу тобі напередодні Нового року, як і обіцяв. Це вже певно лист п’ятий, на попередні відповіді так і не отримав, але ти не хвилюйся, я тебе ні в чому не виню, можливо у тебе своє життя або листи не доходять до тебе.  Тут, далеко від тебе, я часто ловлю себе на думці, що рахую дні не за календарем, а за спогадами про нас. Я пам’ятаю все: як ти сміялася, коли я плутав українські слова, як ми гуляли біля річки, наші пригоди у лісі, коли ми заблукали, а потім виявилося, що ти хотіла просто довше побути зі мною, наші ночі під зорями… Я тоді не вмів сказати всього, що відчував, але знав одне: якби міг, то залишився б.

Мені кажуть, що час усе лікує - це неправда. Він лише вчить мовчати, але напередодні Нового року мовчати не хочеться. Хочеться вірити, що колись ти прочитаєш ці рядки і дізнаєшся, що я не забував тебе ні на день, я тебе кохаю. Якщо доля дозволить, я повернуся. Якщо ні, то знай, що моє серце завжди належало лише тобі одній.

Твій…

Рядок обривався. Підпису не було, а лише невелика пляма, ніби чорнило розпливлося від часу або від чогось ще. Олеся не одразу змогла перевести подих вона мовчки дивилася на папір, а потім підняла очі на Габріеля.

- Він писав… - прошепотіла вона. - Він справді писав.

Габріель кивнув, притискаючи лист ближче до себе, ніби боявся, що той знову зникне.

- Так, - сказав він пошепки. - І, мабуть, усе життя сподівався, що вона його прочитає.

Знову, вкотре за цей вечір, настала тиша, лише дрова в печі вже догорали і лише зрідка потріскували, Леся сиділа, притулившись до Габріеля, і дивилася у вікно, за яким сніг падав рівно й м’яко стелився на землю.

- Знаєш, - промовила вона, не дивлячись на нього, - мені здається, сьогодні він таки дійшов, хай і не так, як планував. І я впевнена, що і Ганнуся з небес його почула, зраділа і знайшла спокій.