Різдвяні традиції

Підготовка до Різдва на Тернопільщині сповнена особливих ритуалів, які сягають своїм корінням ще у сиву давнину. Традиції святкування передаються з покоління в покоління і майже всі їх дотримуються. Габріель залишився на свята в будинку Маргарити Василівни, спільними вмовляннями бабусі і онуки. Олесі дуже хотілося ще більше поспілкуватися з чоловіком, розпитати його про багато речей, бо ця історія кохання його дідуся дуже її зацікавила. А також хотілося показати Габріелю українські національні традиції. Час спливав майже непомітно, молоді люди постійно гуляли разом, спілкувалися із сусідами про Ганнусю, відвідали її могилу. А також активно проводили час: ліпили сніговика, грали в сніжки, каталися на лижах і санчатах. Здається, що це дитячі забавки, але як інколи хочеться, і в дорослому віці, повернутися хоч на якусь мить в дитинство і згадати ті безтурботні миті.

Підготовка до Різдва також займала досить багато часу, зокрема потрібно було прибрати в хаті, приготувати 12 пісних страв та кутю, принести сіна і постелити його під скатертину «щоб Ісусові було тепло», поставити дідуха (сніп пшениці) у куток як символ роду та охоронця від злих духів.

Коли на небі з’явилася перша зірка Маргарита Василівна запросила молодь за стіл. Габріель трохи ніяковів, але в його очах відчувалася цікавість і легке захоплення. Леся взяла його за руку, і він злегка посміхнувся у відповідь. Вони сіли ближче до печі, щоб було тепло, а Габріель обережно підсунув до себе чашку з узваром. Спочатку була молитва, потім перша ложка медової куті, а згодом і дегустація інших страв. Свічки тихо горіли, відкидаючи теплі тіні на стіни, і все навколо ставало особливо урочистим. Лише раз від разу хтось тихо сміявся, коли Габріель з недосвідченістю намагався взяти вареник ложкою, бо виделкою їсти у цей вечір не можна. Леся підсміювалася, бабуся ледь всміхалася, а потім розповідала маленькі байки про своє дитинство, про те, як колись сама чекала свята і як у хаті пахло сіном та випічкою.

Після вечері Леся і Габріель допомогли прибрати стіл. У хаті залишився лише слабкий аромат узвару і кориці. Маргарита Василівна дістала з шафи стареньку зірку для коляди, трохи потріскану, але ще сяючу фарбами, і передала її Лесі.

Вони сіли поруч: Олеся із зіркою, Габріель тримав дзвіночок, бабуся тихо постукувала ложкою об край столу, задаючи ритм. Спочатку вони лише наспівували, сором’язливо, а потім голоси поступово стали впевненішими, злилися у хор.

- Нова радість стала… - почала бабуся, а Леся підхопила другий куплет, і Габріель, хоч спочатку трохи розгублено, додав свій низький голос. Він вимовляв слова з легким акцентом, не завжди влучаючи в наголоси, але співав щиро, ніби тримався не за текст, а за відчуття. Леся крадькома глянула на нього й усміхнулася так тепло, що він одразу це відчув і заспівав сміливіше. Дзвіночок у руках Габріеля дзвенів тихо, не надто голосно, а зірка в руках Олесі ледь тремтіла чи то від світла лампи, чи від її власного хвилювання.

- …як на небі зірка ясна… - доспівали хором.

- Як же гарно ми співали, відразу згадалися ті старі часи. Різдво тоді було заборонене, говорили, що Бога не існує, але люди все одно таємно святкували, незважаючи на будь-які заборони, зберігали традиції, щоб передати в наступне покоління. Тому й досі, коли співаю колядку, здається, що поруч усі ті, хто тоді не боявся вірити, - тихо промовила Маргарита Василівна.

У хаті знову запанувала тиша, але не та, яка гнітить, а така спокійна і з нотками післясмаку колядки, в якій добре сидіти разом і знати: деякі речі переживають будь-які заборони.