Історія кохання з минулого

Габріель і Олеся швидко дісталися додому та відразу опинилися в дбайливих руках Маргарити Василівни, яка лише охкала на коротку передісторію знайомства онуки і чоловіка. Тоді посадила їх за стіл, поставила корзинку з печивом і заварила чай. В якусь мить у хаті повисла повна тиша, лише чути було хід годинника на полиці. Габріель розглядав предмети у хаті, бабуся клопоталася з накриванням столу, а Олеся задумалася про своє і просто невідривно дивилася в одну точку. Першою тишу порушила Маргарита Василівна і запитала у гостя, звідки він.

- З Парижу, - відповів чоловік, а Леся переклала. – Я приїхав аби знайти одну жінку – єдину кохану мого дідуся Самуеля. Він попросив передати їй скриньку і листа. Вони познайомилися після війни, він був тоді молодим конструктором, який приїхав по роботі з дружнім візитом, а вона працювала на заводі. Між ними зав’язався роман, але він повинен був поїхати, а потім він писав їй постійно, кожного року, але відповіді на жоден лист так і не отримав. Згодом перестав відсилати їх, а складав у шухляду столу, приїхати теж не міг, бо йому заборонили в’їжджати до СРСР, прийняли тут за французького шпигуна та подали в розшук. Потім дідусь оженився, але так усе життя кохав лише її єдину.

Маргарита Василівна притисла долоню до грудей, ніби щось упізнала.

- Ганнуся, - тихо сказала вона. - То була Ганнуся.

Чоловік кивнув, хоч і не зрозумів слова, але інтонацію так.

- Дідусь носив цю скриньку все життя, - продовжив він, і Леся знову переклала. - Казав, що в ній, те що завжди хотів їй подарувати, тому перед смертю попросив мене знайти ту жінку. Сказав: якщо вона жива - віддай їй, якщо ні… то відкрий сам і зрозумієш, що потрібно буде зробити.

У хаті стало особливо тихо. Навіть годинник, здавалося, сповільнив хід.

- Вона чекала, - сказала Маргарита Василівна більше до себе, ніж до них. - До самого кінця чекала, навіть перед смертю запитувала за листа.

- Їй листи певно не доходили, - підсумував Габріель. – Інакше, вона б відповіла.

- От я не розумію, чому тоді Ганнуся найбільше очікувала лист саме перед Новим роком? – запитала Олеся.

- Дідусь, коли їхав, сказав, що напередодні Нового року їй напише особливого листа, - відповів Габріель. - І писав, щороку їй надсилав.

- Вона навіть конверт тримала, - додала бабуся. - Порожній. З підписаною адресою, на випадок, якщо лист прийде й одразу треба буде відповісти, щоб не гаяти часу.

- Я тоді не розумію, чому листи не доходили?

- Бо вони доходили тільки не завжди туди, куди мали, - сказала Маргарита Василівна тихо. - Після війни пошта була як лотерея, села перейменовували, вулиць не було, будинки рахували «від верби» чи «біля млина». І через політику теж. Особливо листи з-за кордону не любили, їх відкривали, читали, - продовжила бабуся. - Якщо знаходили щось «підозріле» не відправляли далі, а іноді й зовсім не повертали. Такі листи просто безслідно зникали.

Олеся ковтнула клубок у горлі. Чоловік глибоко вдихнув. Його плечі трохи опустилися, ніби він готувався до цієї відповіді, але все одно не був готовий її почути.

- Як шкода і Ганнусю і вашого дідуся. Через політичні ігри ці двоє людей змарнували життя, чекаючи один на одного. Яка ж сумна історія.  

- Вона повчальна Лесю, - сказала Маргарита Василівна, заглибившись у свої думки. - Бо життя тоді було таке: багато мовчали й ще більше чекали. Роки минали, Ганнуся чекала листа, дідусь - відповіді. І кожен був упевнений, що інший уже зробив свій вибір. Вона боялася написати першою, думала: раптом у нього вже інше життя, інша жінка. Отак і берегли одне одного… мовчанням.

Вона підтягнула до себе чашку, зігріваючи долоні. Габріель також повільно пив чай, а Леся дивилася у вікно на сніжинки, які повільно, наче в танці опускалися на землю. Глибоко замислилася про сказане, їй було з однієї сторони сумно, що таке кохання не знайшло свого продовження, а з іншої сторони розуміла, що ні Ганнуся, ні Самуель навіть не намагалися за нього боротися, все залишили на самоплив.   

- Добре, що ви приїхали, - сказала вона чоловікові. - Хоч правда тепер відома.