Бабусині байки або у селі час іде повільніше

У бабусиній хаті було затишно, тепло, по-домашньому… У місті Олеся постійно кудись поспішала, а тут час ніби дозволяв собі йти повільніше. За вікном тихо сипав сніг, в печі потріскували дрова, на плиті закипів чайник і Маргарита Василівна, бабуся Олесі, побігла заварювати свій фірмовий чай, від допомоги онучки відмовилася і на всі запитання про здоров’я відповідала, що все в порядку, а як побачила своє лисеня, то всі хвороби як рукою зняло. До запашного трав’яного чаю, бабуся принесла ще домашні ароматні пироги з вишнями, пухкі, солодкі та неймовірно смачні, такі в магазині не купиш.

Леся сіла, обхопивши чашку долонями. Бабуся почала розповідати їй байки, але не ті, що обов’язково містять мораль і чогось повчають, а прості, про людей і їх історії. Леся слухала і відчувала, як у ній щось розслабляється. У місті вона давно не дозволяла собі просто сидіти й нічого не робити, а тут можна було не думати про завтра, тут був тільки вечір, тепло і відчуття, що все важливе ще попереду. Одна історія її дуже зацікавила, бабуся розповідала про жінку, яка роками чекала листа, але так і не дочекалася.

- Вона жила тут, у хатині на краю села, - сказала бабуся, наливаючи ще чай. – Щороку на Новий рік чергувала біля пошти, чекала листа від когось, кого кохала і щороку лист так й не приходив. Люди сміялися, казали: «Навіщо тобі ті листи? Він тебе вже давно забув і ти забудь», а вона все одно чекала, вірила, сподівалася, але лист так і не прийшов.

- Цікаво, що ж сталося з тим листом? - спитала Леся, відпивши ще чаю.

- Ніхто не знає, - відповіла бабуся. - Може, загубився. Може, так і не відправили, але інколи життя вирішує по-іншому.

- Я думаю, його відправили, але він десь загубився. Якщо вона так щиро кохала і вірила, що він напише, то не міг він її зрадити, - мрійливо промовила Леся.

- Оце ти мрійниця, - засміялась. – Гайда тепер ти розповідай, що у тебе на особистому фронті? – лукаво усміхнулася, знала, що онучка не любить спілкуватися на цю важливу тему.  

- Бабусю, ну так добре сиділи, навіщо ці питання, ти ж знаєш робота…

- Дитино моя, робота роботою, але сім’я це важливо і потрібно, от я помру, хто у тебе ще залишиться?

- Не говори так, ти ще довго житимеш, а я тим часом чоловіка шукатиму і тебе з ним познайомлю, - посміхнулася дівчина.

- Домовилися, більше запитувати не буду. Я тобі приготувала кімнату, постіль перестелила, втомилася певно з дороги, тому відпочинь, а завтра нас чекає багато справ, - і помовчавши хитро додала: І пошук тобі чоловіка!

- Бабусю!!! – жартівливо обурилася Олеся.

- Іди вже спати, надобраніч.