Глава 3. Про акустику стародавніх склепів

Звук, з яким зачинилася колосальна чорна брама Старих Катакомб, не був просто гучним. Це був звук, який мав власну вагу, текстуру і вельми кепський характер. Він нагадував удар гігантського гранітного молота по такій же гранітній ковадлі, і відлуння цього удару покотилося вглиб підземелля, збиваючи з ніг віковічний пил і розлякуючи істот, які не бачили світла з часів створення світу.
​Зигмунд стояв у непроглядній, густій темряві, яка ніби тиснула на плечі фізично. Він обережно простягнув руку назад, сподіваючись намацати холодний камінь дверей, але його пальці зустріли лише порожнечу. Здавалося, брама не просто зачинилася, а взагалі зникла, розчинилася в мороці, залишивши хлопця наодинці з його найбільшими страхами. І ще з демонічною білкою, яка сиділа на його лівому плечі й відчутно пахла мокрою шерстю та дешевим тютюном.
​— От і все, — пролунав у темряві цинічний голос Балтазара. — Кінцева зупинка. Двері зачиняються, наступна станція — «Болісна Смерть у Муках». Не забувайте свої речі у вагонах, хоча вони вам там, куди ми йдемо, навряд чи знадобляться. Хіба що у тебе в мантії завалявся якийсь сендвіч. Бажано з шинкою.
​— Б-Б-Балтазаре... — зуби Зигмунда вибивали такий шалений дріб, що він міг би працювати перкусіоністом у королівському оркестрі. — Я нічого не бачу. Абсолютно нічого. Може, це тимчасова сліпота від того рожевого спалаху? Скажи мені, що ти щось бачиш!
​— Я бачу, що ти тремтиш так, ніби тебе підключили до магічного генератора, — відповів демон. — І ще я бачу, що твоя мантія з-під картоплі починає розповзатися по швах від вогкості. А загалом — так, тут темнувато. Навіть для мого вишуканого інфрачервоного зору. Місцева темрява має магічну природу. Вона буквально пожирає світло.
​Зигмунд відчув, як холодна крапля води, що зірвалася з невидимої стелі, гепнулася йому прямо на потилицю, стікаючи за комір. Він судомно вдихнув. Повітря тут було мертвим, сухим і пахло старим пергаментом, розкришеними кістками та чимось невимовно давнім, що пролежало в закритій коробці тисячі років.
​— Що нам робити? — прошепотів хлопець, боячись, що гучний звук приверне увагу мешканців темряви. Його уява вже малювала монстрів із сотнями зубів, які безшумно підкрадаються до нього з усіх боків. — У мене немає жодного освітлювального закляття. Точніше, є одне, але воно лише змушує мої ніздрі світитися жовтим, та й то, якщо я перед цим з'їм кілограм моркви.
​Балтазар важко зітхнув. Цей звук у виконанні маленької білки був би кумедним, якби не лунав у серці стародавнього склепу.
​— За що мені це покарання? — риторично запитав демон, звертаючись кудись у невидиму стелю. — Я служив Темним Лордам! Я укладав контракти на крові з імператорами, які заради влади продавали душі своїх первістків! Я був присутній при падінні Цитаделі Семи Скорбот! А тепер я змушений працювати ліхтариком для недоумка, чия найсильніша магія — це здатність не обмочитися від страху... хоча, стривай-но, здається, з цією магією в тебе теж зараз проблеми.
​— Я не обмочився! — обурено пискнув Зигмунд. — Це просто... вода зі стелі капає!
​— Звісно-звісно. Вода зі стелі, яка має стійкий запах паніки, — хмикнув Балтазар. — Гаразд, шмаркачу. Оскільки, якщо ти здохнеш, я залишуся прив'язаним до цього пухнастого тіла навічно, мені доведеться трохи допомогти. Дивись і вчися, як працює справжня, не розбавлена водою магія Безодні.
​Зигмунд відчув, як білка на його плечі напружилася. Здавалося, повітря навколо Балтазара почало вібрувати. Раптом кінчик пухнастого білячого хвоста спалахнув. Але це не було звичайне полум'я. Це був моторошний, холодний вогонь глибокого багряного кольору, який не давав тепла, але кидав химерні, перекручені тіні на все навколо.
​Світло розсунуло темряву метрів на десять в усіх напрямках, і Зигмунд нарешті зміг роззирнутися. Краще б він цього не робив.
​Вони стояли на початку колосального коридору, вирубаного в суцільному чорному базальті. Стеля губилася десь високо вгорі, в тінях, але колони, що підтримували її, були вирізьблені у формі страждаючих велетнів. Велетні стояли на колінах, їхні кам'яні обличчя були спотворені гримасами вічного болю, а на плечах вони тримали вагу склепінь.
​Підлога була викладена величезними плитами, багато з яких потріскалися або провалилися. Між плитами ріс блідий, майже напівпрозорий мох, який при найближчому розгляді виявився скупченням крихітних білих грибів, що нагадували людські пальці.
​Але найстрашнішим були стіни. Вони складалися не з каменю, а з ніш, заповнених тисячами черепів. Черепи були всюди, укладені щільними рядами, і в непевному червоному світлі демонічного хвоста Балтазара здавалося, що їхні порожні очниці уважно стежать за кожним рухом непроханих гостей.
​— Мила квартирка, — порушив тишу Балтазар, випускаючи кільце диму, яке на мить набуло форми черепа і розвіялося. — Стиль мінімалізм із нотками екзистенційної кризи. Мені подобається. Нагадує літню резиденцію моєї тещі в Дев'ятому Колі.
​— Це... це Зала Забутих, — прошепотів Зигмунд, відчуваючи, як волосся на його руках стає дибки. Він згадав старі легенди, які майстер Тлін іноді бурмотів собі під ніс, перебираючи артефакти. — Кажуть, що сюди ховали магів, чиї експерименти закінчилися настільки ганебно, що їхні імена викреслювали з усіх історичних хронік. Це місце найгірших магічних провалів в історії Гларіона.
​Балтазар зацікавлено ворухнув вушками, полум'я на його хвості трохи розгорілося. Він зістрибнув з плеча Зигмунда, приземлився на одну з кам'яних плит і підбіг до найближчої ніші. Під черепом, який належав комусь явно не людської раси (він мав чотири очниці й підозріло нагадував друшляк), була прикріплена мідна табличка, позеленіла від часу.
​— «Тут спочиває Архімаг Флюпос», — прочитав Балтазар, мружачись. Демонічна білка вільно володіла всіма мертвими мовами, оскільки більшість із них сам і допомагав робити мертвими. — «Винайшов закляття миттєвої телепортації в ліжко. Забув врахувати, що в цей час у його ліжку спав розлючений печерний ведмідь». Хех. Класика жанру. Недостатня деталізація змінних у магічному рівнянні.
​Він перебіг до іншої таблички.
— А ось цей... «Майстер Ілюзій Гвендальф. Намагався перетворити свинець на золото. Випадково перетворив свої кістки на рідке мило. Змитий у каналізацію власними учнями». О, а оце вже жорстоко!
​— Балтазаре, може, не варто читати ці речі вголос? — нервово ковтнув слину Зигмунд, постійно озираючись через плече. Кожна тінь здавалася йому монстром, готовим до стрибка. — Кажуть, імена мертвих мають силу. Якщо ти їх назвеш, вони можуть... ну, знаєш... образитися.
​— Шмаркачу, я демон! Я харчуюся образами, гнівом і відчаєм. Для мене це місце — як кондитерська для товстого ельфа, — засміявся Балтазар, і його сміх відлунив від стін дзвінким, злим ехом. — І взагалі, розслабся. Ці невдахи мертвіші за твої шанси на особисте життя. Тут нічого боятися, окрім пилових кліщів і...
​Балтазар раптово замовк. Полум'я на його хвості блимнуло і зменшилося вдвічі. Білка припала до землі, її вуха притиснулися до голови.
​— І чого? — пискнув Зигмунд. — Чого окрім пилових кліщів?! Не зупиняйся на півслові!
​— Заткнися! — просичав демон не своїм голосом. У ньому більше не було сарказму, лише холодна, звіряча напруга. — Ти відчуваєш це?
​Температура в коридорі, яка і так була не літньою, раптово впала нижче нуля. Зигмунд відчув, як у нього в носі замерзають волоски, а повітря, яке він видихав, перетворюється на густу білу пару. Кам'яні плити під ногами почали вкриватися тонким шаром інею.
​Але найгіршим був звук. Десь із глибини коридору почулося човгання. Повільне, ритмічне і неймовірно важке човгання, яке супроводжувалося сухим брязканням ланцюгів і звуком, що найбільше нагадував скрегіт іржавих ножиць по склу.
​Шурх... Дзень... Шурх... Дзень...
​Зигмунд відступив на крок, його спина вперлася в холодний камінь стіни. Він хотів закричати, але страх настільки міцно стиснув його горло, що з рота вирвався лише жалюгідний хрип, схожий на звук здування дірявого матраца.
​З темряви, прямо на межу багряного світла, повільно випливла фігура.
​Вона була високою, значно вищою за звичайну людину, і повністю закутана в пошарпані, напівзотлілі пурпурні мантії, розшиті срібними рунами, які вже давно втратили свою магічну силу. Замість ніг у істоти не було нічого — вона просто ширяла в декількох сантиметрах над вкритою інеєм підлогою. Човгаючий звук, як виявилося, видавали її надзвичайно довгі кістляві руки, які звисали аж до землі. На пальцях, що складалися з самих лише жовтих фаланг, були одягнені масивні золоті персні, які й шкребли по каменю.
​Обличчя істоти було приховане глибоким каптуром, але в його надрах горіли два тьмяні, синюваті вогники, що світилися холодним світлом могили.
​Це був Ліч. Нежить найвищого рангу. Істота, яка за життя була настільки могутнім магом, що зуміла обдурити саму смерть, ув'язнивши свою душу в мертвому тілі.
​Але була в цьому Лічі одна дивна деталь. В одній зі своїх кістлявих рук він тримав щось дуже схоже на величезну, пожовклу канцелярську папку, а на його переніссі (точніше, на тому місці, де воно мало б бути) криво сиділи окуляри з товстими, потрісканими лінзами.
​— Хто... хто наважився... — голос Ліча був схожий на шелест осіннього листя на цвинтарі. Він був сухим, скрипучим і лунав ніби зсередини порожньої бочки. — Хто наважився порушити спокій Архіву номер тринадцять-біс?
​Зигмунд стояв ні живий ні мертвий. Його сечовий міхур знову надіслав тривожний сигнал у мозок, вимагаючи негайної евакуації.
​Балтазар, який вже встиг перестрибнути назад на плече хлопця, тихо вилаявся.
— Це Сторож. Старий некромант, який настільки з'їхав з глузду від вічності, що тепер уявляє себе головним архіваріусом цього підземного смітника. Роби вигляд, що ти перевірка з Міністерства. Раптом спрацює.
​— Я-я-я не вмію бути перевіркою! — ледь чутно проскімлив Зигмунд.
​Ліч повільно підняв голову. Його сині очі-вогники звузилися, вдивляючись у темряву через товсті лінзи своїх абсурдних окулярів.
​— Ви... ви прийшли за довідкою про перереєстрацію магічного майна? — раптом запитав монстр, і в його потойбічному голосі прозвучали нотки старечого роздратування. — Я ж сказав, що прийомні години — з дванадцятої до дванадцятої п'ятнадцять у кожний третій повний місяць високосного року! Чому ви всі претеся поза чергою?!
​Зигмунд закліпав. Цього він точно не очікував. Жахливий повелитель нежиті, який міг одним порухом пальця вирвати його душу і змусити її танцювати чечітку на гарячому вугіллі, сварився на нього, як бюрократ у міській ратуші.
​— Е-е-е... ні, шановний пане Ліч, — набравшись мужності, пропищав хлопець, намагаючись додати голосу хоч трохи впевненості. — Ми... ми просто проходили повз. Оглядали архітектуру. Чудові черепи у вас тут. Дуже... кістляві.
​Ліч наблизився ще на метр. Тепер Зигмунд міг відчути запах, що йшов від нього — суміш формаліну, старого паперу і м'ятних льодяників (що було найдивнішим).
​Монстр підніс папку до самих очей, ледь не шкрябаючи по ній своїм порожнім носовим отвором, і почав кістлявим пальцем водити по рядках якогось уявного тексту.
​— Проходили повз? Немає такої процедури. Форма 404-А чітко вказує: усі відвідувачі Зали Забутих повинні мати при собі пропуск, підписаний кров'ю незайманої мантікори, а також сплатити мито у розмірі трьох душ або їхнього еквівалента в дрібній монеті.
​Ліч підняв погляд на Зигмунда, і його сині вогники спалахнули яскравіше.
​— А я не бачу у вас ні пропуску, ні мита. Більше того... — Ліч примружився ще сильніше, намагаючись розгледіти співрозмовника. — Більше того, ви підозріло схожі на мого внучатого племінника Едварда! Того самого негідника, який позичив у мене п'ять золотих флоринів у рік Падіння Червоної Зірки і так і не повернув!
​— Я не Едвард! Мене звати Зигмунд Пух, і я майбутній Архі... — почав був Зиг, але Ліч його перебив.
​— Мовчи, паршиве дівчисько! — заревів мертвий некромант, остаточно заплутавшись у своїй деменції. Окуляри з'їхали йому набік. — Ти думаєш, раз я помер вісімсот років тому, то забув про борг?! Ти віддаси мені мої п'ять монет, Едварде, або я зроблю з твоїх кісток ксилофон для моїх улюблених скелетів-музикантів!
​Ліч здійняв руки догори. Папка з голосним ляскотом впала на кам'яну підлогу. Повітря в коридорі миттєво наповнилося статичною магією, від якої у Зигмунда волосся на голові встало дибки, утворюючи ідеальну солом'яну кулю.
​— Повстаньте, мої слуги! — заголосив Сторож скрипучим голосом. — Схопіть цього нахабу і витрусіть з нього мої гроші!
​З ніш у стінах почали випадати черепи. Але вони не просто падали — вони летіли на підлогу, а за ними, ламаючи давні кам'яні полиці, почали вилазити цілі скелети. Вони були різних розмірів, різних рас, і більшість із них виглядали так само безглуздо, як і таблички під їхніми нішами.
​Один скелет-орк тримав у руках свою власну ногу і розмахував нею як дубиною. Інший, явно ельф за життя, намагався натягнути тятиву на уявний лук, при цьому стріляючи власними ребрами. Ще один скелет був одягнений у залишки клоунського костюма і сумно клацав щелепою, видаючи звук кастаньєт.
​Вони збиралися навколо Зигмунда, створюючи кільце з кісток, що клацали, брязкали і скрипіли.
​— Ну все, припливли, — резюмував Балтазар, закурюючи сигару від свого ж палаючого хвоста. — Було приємно мати з тобою справу, Зигу. Хоча, кого я обманюю, це був найгірший контракт у моєму житті. Сподіваюся, з твоїх ребер вийде непоганий інструмент. Я навіть замовлю пісню.
​— Ти збираєшся мені допомогти, демоне?! — у розпачі закричав Зигмунд, задкуючи від скелета-орка, який намагався вдарити його ногою по голові, але постійно промахувався через відсутність координації.
​— Я ж казав, що не бойовий маг! І взагалі, я зараз у формі білки! Що ти хочеш, щоб я зробив? Закидав їх горіхами?!
​— Ти ж демон! Виклич пекельне полум'я! Розверзни під ними землю!
​— Моя магія заблокована умовами твого кривого призову! Все, на що я зараз здатний, це світити дупою і саркастично коментувати твою загибель! — огризнувся Балтазар, після чого додав з явним задоволенням: — О, дивись, той клоун зараз відірве тобі вухо!
​Зигмунд зрозумів, що настав час діяти. Бойова магія — не його коник. Спортивна підготовка теж. Залишалася лише хитрість, загартована роками виживання в антикварній крамниці серед розлючених покупців, яким він випадково продавав прокляті чайники замість звичайних.
​Він нирнув у свої бездонні кишені. Там були крихти від сухарів, обривок мотузки, мертвий жук і...
​Пальці Зигмунда намацали щось кругле, металеве і плоске. Це була стара бронзова ґудзик від пальта майстра Тліна, яку Зигмунд відірвав під час останнього прибирання і забув викинути. Вона була великою, важкою і злегка позеленіла від часу.
​Хлопець різко випростався. Скелети на мить завмерли, очікуючи його наступного кроку. Ліч-бюрократ грізно нависав над ними.
​— Зупиніться! — закричав Зигмунд найвладнішим голосом, на який був здатний (що прозвучало як писк обуреного хом'яка). Він підняв руку з затиснутим ґудзиком високо над головою. — Я... я готовий сплатити борг!
​Ліч змахнув рукою, і скелети завмерли в комічних позах. Орк так і залишився стояти на одній нозі, тримаючи другу над головою Зигмунда.
​— Невже? — недовірливо проскрипів Сторож, нахиляючись ближче. Його окуляри знову з'їхали. — П'ять золотих флоринів? З відсотками за вісім століть?
​— Так! — Зигмунд гарячково міркував. — Але... але у мене є щось краще! Це... це Універсальна Монета Безмежного Номіналу! Секретна розробка Гільдії Алхіміків! Вона одна замінює тисячу золотих!
​Він простягнув мідний ґудзик Лічу. У тьмяному червоному світлі демонічного хвоста потерта бронза ґудзика навіть здалася трохи схожою на брудне золото.
​Ліч простягнув свою кістляву руку. Його пальці-фаланги обережно взяли ґудзик. Некромант підніс його до самих окулярів, довго розглядав чотири дірочки для ниток, а потім його щелепа з голосним клацанням відвисла.
​— О... о, велика пітьма, — прошепотів Ліч тремтячим голосом. — Це ж... це ж Монета Чотирьох Отворів! Легендарний артефакт! Я читав про нього у віснику «Некромантія і Фінанси» за 543 рік до Епохи Змія! Вони існують!
​— Саме так! — підтакнув Зигмунд, відчуваючи, як піт тече по його спині. — І вона ваша. Разом із відсотками. Ми квити, дядечку?
​Ліч сховав ґудзик у складках своєї гнилої мантії так швидко, ніби боявся, що Зиг передумає. Він випростався, і його тон миттєво змінився. Тепер це був голос надзвичайно ввічливого, хоч і мертвого, банківського клерка.
​— Борг погашено. Ваша кредитна історія в Катакомбах Гларіона відновлена. Прошу вибачення за недолугість мого персоналу, — Ліч махнув рукою, і скелети слухняно, з гуркотом і брязканням, посипалися назад у свої ніші, знову перетворюючись на звичайні купи кісток. — Ви можете продовжувати свій шлях.
​Зигмунд з полегшенням видихнув. Балтазар на його плечі видав звук, схожий на поперхування.
​— Ти... ти щойно розвів вищого Ліча на старий ґудзик від кальсонів? — прошепотів демон. У його голосі вперше за весь час пролунала непідробна повага. — Шмаркачу, я забираю свої слова назад. Можливо, в тебе є талант. Не до магії, звісно, а до масштабного, безсоромного шахрайства. А це в моєму світі цінується навіть вище!
​— Дякую, — так само пошепки відповів Зигмунд. — А тепер давай підемо звідси, поки він не вирішив перевірити монету на зуб.
​Вони обережно обійшли Ліча, який тепер щось радісно бурмотів собі під носа, записуючи уявним пером у свою невидиму бухгалтерську книгу.
​Коли вони вже майже вийшли з Зали Забутих, Сторож раптом обернувся.
​— Пане Едварде! — гукнув він їм услід.
​Зигмунд завмер, серце знову впало в п'яти. «Зрозумів!» — промайнуло в голові. «Зараз він метне в мене вогняну кулю!»
​— Що... що таке? — вичавив із себе хлопець, не обертаючись.
​— Будьте обережні на Нижніх Рівнях! — проскрипів Ліч. Його голос лунав приглушено, ніби здалеку. — Там прокинувся Пожирач Тіней. І, на відміну від мене, він не бере хабарів. Вдалого дня!
​І з цими оптимістичними словами Ліч розчинився в повітрі, залишивши по собі лише легкий запах м'ятних льодяників та формаліну.
​Зигмунд і Балтазар стояли в темряві, освітлюваній лише багряним хвостиком демона. Попереду коридор різко йшов униз, закручуючись спіраллю, що вела в саме серце підземель. Звідти, з неймовірної глибини, тягнуло крижаним протягом і чулося тихе, ритмічне чавкання, яке абсолютно точно не належало жодному бюрократу.
​— Пожирач Тіней? — ковтнувши слину, перепитав Зигмунд. — Звучить... дієтично. Як думаєш, він не любить рожеву крейду?
​— Я думаю, що ми всі помремо, — меланхолійно відповів Балтазар, влаштовуючись зручніше на плечі хлопця і випускаючи нове кільце диму. — Але принаймні це буде смішно. Вперед, мій безстрашний Володарю Ґудзиків! Нижні Рівні чекають!
​І вони зробили перший крок у справжню темряву.