Глава 2. Про користь швидкого бігу

Нічне повітря Нижнього Брязгу мало одну унікальну властивість: воно на сімдесят відсотків складалося з вогкості, на двадцять — із запаху смаженої цибулі, і на десять — із чистої, неконцентрованої паніки. Саме цю паніку зараз на повні груди вдихав Зигмунд, мчучи брукованими вулицями з такою швидкістю, що його мішок-мантія ловив вітер, як вітрило піратського корабля. Зірочки з фольги відривалися і летіли в усі боки, створюючи ілюзію, ніби містом біжить дуже налякана комета.
​— Ліворуч! Ні, праворуч, бовдуре! Ти що, взагалі не знаєш власного міста?! — волав Балтазар.
​Демонічна білка міцно вчепилася всіма чотирма лапками (і для надійності ще й зубами) у солом’яне волосся Зигмунда. Сигару Балтазар дивом примудрявся утримувати в куточку рота, і на крутих віражах попіл летів Зигмунду прямо в очі.
​— Я знаю місто! — відсапуючись, прохрипів хлопець. — Просто зазвичай я не розглядаю його на швидкості летючого дракона! І взагалі, міг би сам бігти! У тебе чотири лапи!
​— Я — вищий демон перехресть і контрактів! — обурено пискнув Балтазар, боляче смикнувши Зига за пасмо волосся. — Я не бігаю по бруду своїми лапками! Це принижує мою гідність! До того ж, у мене зараз такий пульс, що це маленьке пухнасте серденько може просто вибухнути. Ти знаєш, який обмін речовин у гризунів?! Я вже хочу зжерти чийсь горіх, і мене від цього нудить!
​Позаду, з боку антикварної крамниці, почувся вибух, який супроводжувався багатим на епітети прокляттям майстра Тліна. Здається, старий антиквар нарешті вибрався з-під уламків полиць і тепер обіцяв перетворити Зигмунда на підставку для парасольок.
​Зигмунд різко звернув у вузький провулок, який місцеві називали «Сліпою Кишкою». Назва була напрочуд точною: провулок був темним, звивистим і пахнув так, ніби тут хтось нещодавно перетравлював їжу.
​— Нам треба сховатися! — панічно прошепотів Зиг, озираючись. — Він нацькує на нас Міську Варту. А вони спочатку б'ють алебардами, а вже потім питають, як тебе звати!
​— Під землю, — скомандував Балтазар, вказуючи маленькою кігтистою лапкою на масивний чавунний люк посеред бруківки. На люці був викарбуваний герб міста: щур, який героїчно краде шматок сиру у сплячого грифона. — Демони завжди знаходять притулок у темряві. Відчиняй браму в пекло, шмаркачу!
​Зигмунд підбіг до люка. Він вхопився за іржаве кільце і потягнув. Люк навіть не ворухнувся. Хлопець уперся ногами, почервонів, напружив усі свої неіснуючі м'язи і видав звук, схожий на кряхтіння дуже старої качки. Нічого.
​— О, Темні Боги, за що мені це, — зітхнув Балтазар, випускаючи хмарку диму. — Відійди.
​Білка зістрибнула на бруківку. Балтазар підняв одну лапку, пробурмотів щось схоже на «Клятий остеохондроз», і його очі спалахнули яскравим рубіновим світлом. Люк раптом нагрівся до червоного, голосно клацнув і з шипінням відлетів убік, ніби кришка з киплячого чайника. З отвору вдарив стовп густого зеленого пара.
​— Прошу, мій незграбний ескорте, — Балтазар зробив галантний жест лапкою. — Апартаменти чекають.
​Зигмунд не став сперечатися. Здалеку вже чувся тупіт важких чобіт Міської Варти і дзенькіт їхніх вічно незмазаних обладунків. Хлопець зажмурився, схопив білку, засунув її за пазуху (від чого Балтазар вибухнув потоком відбірної демонічної лайки, скаржачись на те, що у Зига під мантією пахне страхом і непраною білизною) і стрибнув у темряву.
​Падіння було коротким, але приземлення — феєричним. Зигмунд впав у щось м'яке, вологе і напрочуд пружне. Воно голосно чавкнуло, і на всі боки розлетілися бризки субстанції, походження якої хлопець волів би ніколи не дізнаватися.
​— Фу! Блі-і-ін! — застогнав Зиг, піднімаючись на ноги. Він стояв по коліна у в'язкому потоці підземної річки.
​Балтазар вибрався з-під мантії Зига, виліз йому на плече і гидливо обтрусився.
— Вітаю у Великій Клоаці Нижнього Брязгу, — похмуро констатував демон-білка. — Чудове місце. П'ять зірок за версією журналу «Вісник Некроманта».
​Тут було темно, але не абсолютно. Стіни тунелю світилися тьмяним, хворобливо-зеленим світлом. Це світився місцевий мох — «Слизовик Звичайний», який харчувався виключно поганими думками і простроченою магією, що стікала сюди з лабораторій алхіміків. Світло було достатнім, щоб побачити масивні цегляні склепіння, з яких капала вода, і товсті труби, що звивалися вздовж стін, мов гігантські мертві змії.
​Тиша тут була оманливою. Вона складалася з безлічі мікрозвуків: шурхоту, булькання, тихого попискування і далекого гулу, який нагадував дихання величезного сплячого звіра.
​— Ну і куди тепер? — пошепки запитав Зигмунд, намагаючись не дихати носом. Сморід був настільки щільним, що, здавалося, якби Зиг простягнув руку, то міг би зліпити з нього смердючого сніговика.
​— Вперед, — відрізав Балтазар. — Варта сюди не сунеться. Навіть у них є інстинкт самозбереження. А от ми підемо глибше. Туди, де каналізація переходить у Старі Катакомби.
​— Старі Катакомби? — голос Зигмунда дав півня. — Але ж там... там живуть речі, якими лякають дітей! Там примари, ґулі і... і... гігантські павуки!
​— О, не хвилюйся, шмаркачу, — саркастично посміхнувся Балтазар, і його маленькі ікла блиснули в зеленому світлі. — Ти зі мною. Я — жах, що летить на крилах ночі. Ну, тобто, жах, який сидить на плечі якогось дурня і їсть горішки. До речі, у тебе немає горішків? Ні? Шкода. Пішли.
​Вони рушили вздовж потоку. Кожен крок відлунював чавканням. Зигмунд намагався йти обережно, але кілька разів ледь не послизнувся на чомусь підозріло схожому на щупальця.
​Чим далі вони йшли, тим ширшим ставав тунель. Зелене світло моху почало тьмяніти, і темрява насувалася на них, нече з усіх боків. Зигмунд відчув, як вологість пробирається під шкіру. Йому було холодно, страшно і дуже хотілося додому. Навіть майстер Тлін зі своєю звичкою бити його віником по голові зараз здавався милим і доброзичливим дідусем.
​Раптом з темряви попереду почувся звук.
​Дзень-дзень... Дзень-дзень...
​Зигмунд завмер. Це був кришталево чистий звук падаючих золотих монет. Він різко контрастував із загальним чавканням і бульканням підземелля.
​— Чув? — прошепотів Зиг. Його очі жадібно блиснули. — Це золото! Може, хтось із контрабандистів загубив мішок?
​Балтазар напружився. Його вушка з кісточками на кінцях стали сторчма, а шерсть на хвості розпушилася так, що він став схожий на йоржик для миття пляшок.
​— Стій на місці, ідіоте, — просичав демон. — Ти в каналізації. Звідки тут чисте золото?
​Але звук повторився. Тепер до нього додався голос. Це був хрипкий, трохи надломлений, але дивно привабливий жіночий голос, який раптом заспівав:
​«Ой, загубила я свій гамане-е-ець...
Повен дукатів, повен перстіні-і-ів...
Хто ж мені допоможе-е-е,
Тому я віддам усе своє золото-о-о... і серце-е-е...»
​Мотив був напрочуд знайомий. Так співали п'яні матроси в таверні «Кривий Якір», коли гроші закінчувалися, а душа вимагала романтики. Але голос лунав з темряви тунелю.
​— Золото і серце! — Зигмунд зробив крок вперед, ніби загіпнотизований. Мрії про багатство миттєво відключили його і без того слабкий інстинкт самозбереження. — Я йду на допомогу, о прекрасна пані!
​— Назад, безмозкла мавпо! — закричав Балтазар, впиваючись кігтями в шию Зига. — Це Каналізаційна Сирена! Вона не жінка! Вона навіть не гуманоїд!
​Але було пізно. З темряви, прямо в тьмяне світло зеленого моху, виповзло Те, що співало.
​Зигмунд зупинився як укопаний. Його щелепа повільно відвисла, а очі стали розміром з блюдця.
​Істота не мала нічого спільного з прекрасними дівами, що сидять на скелях. Це була безформна гора гнилого сміття, водоростей, старих ганчірок і роздутих щурячих трупів, зліплена докупи якоюсь темною магією і слизом. У центрі цього кошмару пульсувало щось схоже на величезний блідий шлунок, всередині якого, наче в пральній машині, перекочувалися блискучі монети і людські кістки. Саме вони створювали звук «дзень-дзень».
​Замість голови у тварюки був іржавий мідний таз, з-під якого стирчало кілька десятків гнучких труб-щупалець. На кінці кожної труби був маленький, схожий на п'явку, рот. Саме з цих ротів і лунав спів.
​«Ой, підходь ближче, мій герою-ю-ю...» — булькнуло одразу з десяти ротів, і монстр різко рвонув вперед, перебираючи своїми сміттєвими мацаками.
​— МАМОЧКИ! — несамовито заверещав Зигмунд. Його голос зірвався на такий високий ультразвук, що десь у темряві попадали в непритомність кілька кажанів.
​— Чаклуй, ідіоте! — крикнув Балтазар, намагаючись сховатися за коміром Зига. — Ти ж хотів бути Архімагом! Зроби що-небудь! Спали її!
​Зигмунд тремтячими руками почав робити складні паси в повітрі. Він згадав своє єдине бойове закляття, яке читав у старій книзі (ще до того, як знайшов грімуар). Закляття називалося «Пекельна Куля Руйнування».
​— Ігніс! Фатум! Бум-Барабум! — істерично вигукнув Зигмунд, вказуючи пальцем на монстра, який був вже за три кроки від нього, поширюючи неймовірний сморід тухлої капусти і гнилої риби.
​З кінчика його пальця вирвалася... іскра. Вона була розміром з горошину. Іскра сумно пролетіла у повітрі, мляво вдарилася об іржавий таз монстра, видала звук «пшик» і згасла.
​— Це що, жарт?! — заволав Балтазар. — Та я після гострого буріто видихаю більше вогню!
​Сирена радісно забулькала всіма своїми ротами. Кілька довгих, слизьких щупалець-труб вистрілили вперед і обвили Зигмунда за талію та ноги. Ривок — і хлопець впав лицем у брудну воду, відчуваючи, як його тягнуть до пульсуючого шлунка з кістками.
​— Балтазаре! Допоможи! — кричав Зигмунд, ковтаючи каналізаційну воду і відчайдушно намагаючись зачепитися нігтями за слизькі камені.
​— Я демон контрактів, а не бойовий маг! — відгавкнувся Балтазар. Проте білка стрибнула на одне зі щупалець і з усієї сили вп'ялася в нього своїми демонічними зубами.
​Монстр глухо заричав. Смак демонічної слини з присмаком пекла йому явно не сподобався. Щупальце різко смикнулося, і Балтазар полетів у темряву, з гучним плюскотом впавши у воду десь метрах в десяти від Зига.
​— Ой, фу-у-у... Моя шерсть... Я тебе вб'ю за це, шмаркачу! — почулося звідти.
​Зигмунд залишився сам на сам із жахом. Щупальця тягнули його все ближче. Блідий шлунок монстра розкрився, демонструючи ряди гострих, як бритви, іржавих цвяхів замість зубів.
​У стані абсолютного відчаю розум Зигмунда переключився в режим базового виживання. Він почав нишпорити по кишенях свого мішка. Рука намацала щось тверде. Рожева крейда! Та сама крейда, якою він малював пентаграму.
​Не маючи жодного плану, Зигмунд вихопив крейду. Коли його обличчя опинилося впритул до пащі монстра, хлопець з диким криком розмахнувся і засунув шматок рожевої крейди прямо в один із ротів-п'явок, що тягнувся до його носа.
​ГЛИП.
​Монстр рефлекторно проковтнув крейду.
​На секунду все завмерло. Щупальця перестали тягнути. Сирена закліпала (ну, якби в неї були очі, вона б закліпала). Зсередини істоти почувся дивний гуркіт, схожий на те, як працює несправна бетономішалка.
​Раптом гниле сміття на тілі монстра почало світитися яскравим, гламурним рожевим кольором. Слиз перетворився на рожеву піну з ароматом полуниці.
​— Що за... — пробурмотів Зигмунд.
​Монстр затремтів. Рожева магія, укладена в крейду (якою маленькі дівчатка малювали єдинорогів), вступила в жорсткий дисонанс із темною сутністю гниття і смороду. Істота не могла витримати такої кількості позитиву і блискіток.
​З голосним звуком «ПУНЬК» Сирену розірвало на шматки. Але замість крові чи нутрощів на всі боки полетіли конфетті, рожеві мильні бульбашки та зграйка наляканих, але дуже чистих щурів з рожевими бантиками на хвостах.
​Зигмунд сидів у калюжі полуничної піни, кліпаючи очима, на яких осіли блискітки.
​З темряви повільно, гидливо обтрушуючи кожну лапку, вийшов мокрий, злий і неймовірно брудний Балтазар. Він подивився на конфетті, потім на Зигмунда, який був покритий рожевою піною, як найгламурніший маг у світі.
​— Ти... ти переміг монстра Смердоти... рожевою крейдою для класиків? — голос демона був абсолютно порожнім. — Я бачив, як легіони пекла штурмували Небесні Ворота. Я бачив, як руйнувалися імперії. Але такого сорому я не бачив ніколи.
​— Зате ми живі! — нервово хіхікнув Зигмунд, намагаючись струсити блискітки з мантії. — Я ж казав, що я великий маг! Це була моя секретна зброя — закляття «Гламурної Анігіляції»!
​— Замовкни і йди вперед, — прогарчав Балтазар, стрибаючи йому на плече. — І якщо ти ще раз використаєш рожеву магію, я сам перегризу тобі горло. Це ображає мої демонічні почуття.
​Вони рушили далі, залишаючи за собою слід із запаху полуниці в серці Великої Клоаки. Попереду тунель різко розширився і закінчився.
​Перед ними височіла гігантська брама, висічена з чорного каменю. Вона була вкрита стародавніми рунами, які ледь помітно пульсували багряним світлом. Ніякої каналізаційної води тут вже не було — лише сухий, холодний пил і запах прадавнього склепу. Здавалося, що самі тіні тут густіші.
​Над брамою був висічений напис мовою, яку Зигмунд не міг прочитати, але від одного погляду на неї у нього почалася мігрень.
​— О, — тихо сказав Балтазар, і в його голосі вперше прозвучала нотка поваги і легкої тривоги. — А ось і вони. Справжні підземелля Гларіона. Старі Катакомби. Місце, де навіть боги воліють не гуляти без охорони.
​— Може... може, ми повернемося? — з надією запитав Зигмунд. — Там, нагорі, варта. Ну, відсиджу пару років у в'язниці. Там хоча б годують і немає рожевих монстрів.
​— Пізно, — хижо посміхнувся Балтазар, і брама перед ними зі скреготом, від якого заклало вуха, почала повільно відчинятися, впускаючи їх у непроглядну, моторошну темряву. — Наша пригода щойно почалася, Архімаже. Ласкаво просимо в пекло. Точніше, в його передпокій.