Місто Нижній Брязг ніколи не спало. В основному тому, що спати було неможливо через постійний гуркіт магічних карет без ресор, п'яні співи гномів-асенізаторів та періодичні вибухи в кварталі алхіміків, які місцеві жителі давно використовували замість годинника. Вибух із запахом тухлих яєць — значить, полудень. Якщо небо забарвлювалося в кислотно-зелений і починав падати дощ із жаб — час пити вечірній чай.
У самому серці цього архітектурного непорозуміння, в провулку, який пахнув сумішшю котячої сечі та високої магії, розташовувалася крамниця антикваріату «Усе й Одразу». Її власник, майстер Бартоломео Тлін, був людиною настільки старою і зморшкуватою, що здавалося, ніби він сам є артефактом, який забули протерти від пилу ще в Епоху Перших Драконів. А його єдиним працівником, прибиральником, хлопчиком на побігеньках і за сумісництвом «майбутнім найвеличнішим Архімагом усіх часів і народів» був Зигмунд. Для друзів — просто Зиг. Щоправда, друзів у нього не було, тому всі звали його «Ей, ти, незграбо».
Зигмунд був хлопцем дев'ятнадцяти років, з вічно розкуйовдженим солом'яним волоссям, очима кольору здивованої жаби та статутурою, яка найкраще описувалася словом «швабра». Він носив мантію. Ну, принаймні він так її називав. Насправді це був старий мішок з-під картоплі, в якому Зиг прорізав дірки для рук і щедро розшив його зірочками з фольги. Фольга періодично відвалювалася, залишаючи за Зигмундом блискучий слід, наче від дуже гламурної, але бідної равлики.
Мрія Зига була грандіозною: стати могутнім бойовим магом, підкорювачем стихій, героєм, перед яким тремтітимуть королі, а принцеси шикуватимуться в чергу, щоб віддати йому своє серце (і півцарства на додачу). Реальність же полягала в тому, що наразі його магічний арсенал обмежувався двома заклинаннями. Перше дозволяло запалити свічку, але лише за умови, що вона вже горіла, а Зиг просто стояв поруч із сірниками. Друге заклинання мало перетворювати воду на вино, але на практиці воно перетворювало воду на трохи теплішу воду з легким присмаком старих шкарпеток.
Годинник на стіні крамниці, зроблений з черепа якогось невідомого науці рогатого звіра, хрипко пробив північ. Його щелепа відвалилася і впала на стіл, розсипавши купу дрібних деталей.
— Знову, — зітхнув Зиг, відкладаючи віник.
Майстер Тлін хропів у своїй кімнатці нагорі так гучно, що вібрація змушувала танцювати банку з маринованими пальцями гоблінів на верхній полиці. Пальці періодично постукували по склу, вимагаючи волі або хоча б трохи майонезу.
Сьогодні була особлива ніч. Зигмунд чекав її цілий місяць. Під час останнього прибирання в найдальшому, найбруднішому кутку підвалу — там, де навіть щури ходили виключно парами і з ліхтариками — він знайшов Її. Книгу.
Це був товстезний фоліант, обтягнутий чимось підозріло схожим на шкіру, але Зиг волів думати, що це просто дуже якісний шкірозамінник. На обкладинці не було назви, лише витиснений символ: око, всередині якого була ще одна пара очей, які дивилися на тебе так, ніби ти щойно позичив у них гроші і не повернув. Коли Зигмунд торкнувся книги, по його руці пробіг холод, а в голові хтось мерзенно хіхікнув. Нормальна людина втекла б з підвалу і забила двері дошками. Зигмунд же вирішив, що це його квиток у велике магічне майбутнє.
Він обережно поклав книгу на прилавок, розчистивши місце між сушеним щупальцем кракена і кришталевою кулею, яка показувала виключно прогнози погоди за 1342 рік.
— Ну що ж, — прошепотів Зигмунд, потираючи руки. — Час показати цьому світу, на що здатний Зигмунд Великий!
Він розкрив книгу на сторінці, закладеній шматком зотлілого пергаменту. Сторінка була присвячена «Виклику Сутності Потойбіччя для Набуття Безмежної Влади». Те, що дрібним шрифтом внизу було приписано: «Увага: Міністерство Магії попереджає, що викликання Сутностей може призвести до розчленування, втрати душі, хронічної діареї та інших дрібних незручностей», Зигмунд успішно проігнорував. Дрібний шрифт для слабаків.
Для ритуалу потрібна була крейда. Бажано — кісткова крейда, перетерта з черепа незайманого єдинорога при світлі кривавого місяця. Зигмунд порився в кишенях свого мішка-мантії і дістав шматок рожевої крейди, якою місцеві дівчатка вдень малювали класики біля крамниці.
— Зійде, — оптимістично вирішив хлопець. — Магія — це насамперед намір!
Він відсунув убік важкий дубовий стіл (при цьому ледь не надірвавши спину і голосно крекнувши) і почав малювати пентаграму на підлозі. Оскільки креслення ніколи не було його сильною стороною, пентаграма вийшла трохи кривобокою. Один кут підозріло нагадував надкушений пиріжок, а інший взагалі загнувся всередину, утворюючи щось схоже на сумний смайлик.
— Головне — вірити, — пробурмотів Зиг, ставлячи по кутах (і на «пиріжку») недопалки свічок, які він поцупив із вівтаря місцевого храму Великого Булька.
Тепер залишалося найважливіше — заклинання. Зигмунд відкашлявся, набрав повні груди спертого повітря крамниці, яке пахло нафталіном і відчаєм, і почав читати.
Текст був написаний давньою мовою Ур-Гул. Проблема полягала в тому, що Зигмунд читав Ур-Гул так само, як корова читає ноти.
— Астарот! Вельзевул! Картопля-фрі! — урочисто виголошував він, намагаючись додати голосу зловісних басових ноток. (Насправді в тексті було написано «Каратофа-фарі», що означало «Той, хто розриває простір», але Зигмунд вирішив, що його варіант звучить смачніше). — Прийди з темряви, о велика сутносте! Я, Зигмунд Пух, наказую тобі! Дай мені силу, щоб я міг… е-е-е… спопеляти ворогів і щоб майстер Тлін нарешті підвищив мені зарплату!
Він підняв руки до стелі, чекаючи на грім і блискавки.
Нічого не сталося.
Тиша в крамниці була настільки густою, що її можна було різати ножем і намазувати на хліб. Лише мариновані гоблінські пальці розчаровано булькнули у своїй банці.
— Може, треба було голосніше? — спантеличено почухав потилицю хлопець. — Або рожева крейда не спрацювала через те, що вона не підходить до кольору моєї мантії?
Він уже збирався здути свічки і піти доїдати вчорашній суп, як раптом температура в кімнаті різко впала. Зигмунду здалося, що хтось невидимий відкрив дверцята гігантського магічного холодильника просто йому в обличчя. Повітря стало крижаним, а подих перетворився на білу пару.
Свічки, що стояли по кутах кривої пентаграми, одночасно спалахнули сліпуче-зеленим полум'ям. Стіни крамниці почали пульсувати, ніби вони раптом стали живим м'ясом. Тіні від меблів різко подовжилися, відокремилися від предметів і почали повзати по підлозі, звиваючись, як змії, яким наступили на хвіст.
— Ого, — прошепотів Зиг, відчуваючи, як його волосся на голові (та й скрізь, де воно було) стає дибки. — Спрацювало. Я геній!
Але його радість була передчасною.
З центру пентаграми — саме там, де Зиг намалював сумний смайлик — почав підніматися чорний туман. Він був густим, липким і пахнув так, ніби хтось залишив мертву рибу на сонці, а потім щедро полив її простроченим одеколоном. Зигмунд мимоволі затиснув ніс.
Туман закрутився виром, утворюючи воронку, яка вела кудись у нескінченну темряву. Звідти почулися звуки. Це не був рев чи рик. Це було гірше. Це був звук мокрого шльопка, скрегіт кігтів по склу і тихе, безумне перешіптування тисяч голосів, які говорили одночасно:
«Твій лівий носок з діркою… Ти боїшся темряви і спиш з плюшевою свинкою… Ти ніколи не станеш магом… Ти — ніхто…»
— Гей! — обурився Зиг, на мить забувши про страх. — Звідки ви знаєте про свинку?! Це особисте!
З воронки повільно почало виповзати ЩОСЬ. Спочатку з'явилися щупальця. Вони були напівпрозорими, слизовими і покритими дрібними очима, які кліпали врізнобій. За щупальцями вилізла драглиста маса, яка постійно змінювала форму: то вона нагадувала величезну жабу з людським обличчям, то безформний шматок гниючого м'яса, з якого стирчали іржаві цвяхи.
Це була Тварюка з Безодні. Сутність первинного жаху. І вона була дуже, дуже голодною.
Істота видала звук, схожий на відрижку кита, і її численні очі сфокусувалися на Зигмунді.
— СМЕЕЕЕРТНИЙ… — пролунав голос не в повітрі, а прямо в мозку Зигмунда, від чого у нього миттєво заболіли всі зуби. — ТИ ПОСМІВ ПОТУРБУВАТИ ВЕЛИКОГО ШУБ-НІГУРАТА… ой, тобто, ГАРГАРРОТА РУЙНІВНИКА! ДАЙ МЕНІ СВОЮ ДУШУ, ЩОБ Я МІГ ЗЖЕРТИ ЇЇ З ЧАСНИКОВИМ СОУСОМ!
Зигмунд стояв ні живий ні мертвий. Його коліна вибивали дріб стакато, а сечовий міхур наполегливо натякав, що зараз не час для героїзму. Всі його мрії про велич раптом здалися дуже дурними. Він хотів лише опинитися під ковдрою, обійняти плюшеву свинку і ніколи більше не чути про магію.
— П-п-перепрошую, шановний Гаргарроте, — затинаючись, пропищав Зиг, задкуючи до дверей. — Сталася жахлива помилка. Я викликав не вас. Я викликав когось менш… слизького. І без щупалець. Може, повернетесь назад? Я навіть відшкодую витрати на дорогу!
Тварюка лише булькнула, і одне з її щупалець різко вистрілило вперед, обхопивши Зигмунда за кісточку. Хлопець несамовито заверещав, коли його потягнуло до центру пентаграми. Слиз пропалював його мішок-мантію, залишаючи дірки.
— Ні, ні, ні! Тільки не душа! Я її ще не доносив! Вона в мене майже новенька! — волав Зиг, марно чіпляючись нігтями за щілини в дерев'яній підлозі.
Він відчайдушно озирався в пошуках зброї. Його погляд впав на стіл. Там лежала паличка для вибивання пилу, стара швабра і та сама банка з маринованими гоблінськими пальцями. Не довго думаючи, Зигмунд схопив банку (вона була важка, як чавунна праска) і з розмаху жбурнув її прямо в найбільше око монстра.
ХРЯСЬ!
Скло розлетілося на дрібні уламки. Оцет, маринад, спеції і сім зморщених зелених пальців щедро окропили драглисту морду демона з Безодні.
Реакція була миттєвою. Істота завмерла. Щупальце, що тримало Зига, ослабло.
— ААААА! ПЕЧЕ! МОЇ ОЧІ! ТОБТО МОЄ ОКО! — заревів голос у голові Зига, але цього разу в ньому не було пафосу — лише відчайдушний, істеричний біль. — ЩО ЦЕ ЗА ПЕКЕЛЬНА КИСЛОТА?!
— Це класичний рецепт тітоньки Марти! З кропом і лавровим листом! — крикнув Зиг, відповзаючи подалі.
Тварюка почала несамовито терти своїми щупальцями уражене місце, розмазуючи маринад ще сильніше. Вона закрутилася на місці, збиваючи меблі. Кілька полиць з гуркотом обвалилися, поховавши під собою безцінні артефакти (і пару старих черевиків майстра Тліна).
— Я ПОКИНУ ЦЕЙ ЖАХЛИВИЙ СВІТ! ТУТ ЗАНАДТО БРУТАЛЬНО ДЛЯ МЕНЕ! — провизжав Гаргаррот Руйнівник.
Воронка в центрі пентаграми почала засмоктувати істоту назад. Монстр відчайдушно намагався втиснутися в просторову діру, але через те, що він розпух від алергії на оцет, це виходило погано. Нарешті, з голосним звуком «ЧПОК», схожим на витягування корка з пляшки дешевого вина, демон зник.
Кімната поринула в тишу, перервану лише дзенькотом розбитого скла та глухим кашлем.
Зигмунд важко дихав, сидячи на підлозі. Його серце билося десь в районі горла.
— Я… я переміг, — прошепотів він. — Я здолав Сутність! Я — герой!
Раптом з місця, де щойно була воронка, пролунав голос. Це був не телепатичний рев демона. Це був хрипкий, прокурений голос, яким зазвичай розмовляють завсідники найдешевших портових таверн після п'ятої пінти пива.
— Герой? Ти що, з дуба впав, шмаркачу? Ти просто облив вищого демона маринадом. Це не героїзм, це псування майна і порушення всіх правил санітарії Безодні.
Зигмунд завмер. Він повільно перевів погляд на центр пентаграми.
Там, посеред рожевої крейди і калюжі гоблінського маринаду, сиділа… білка.
Але це була не звичайна лісова білка. Її хутро було кольору запеченої крові, очі горіли червоним вогнем, а з-поміж пухнастих вушок стирчали два маленькі, гострі чорні роги. Білка сиділа на задніх лапках, а в передніх тримала щось дуже схоже на крихітну сигару. Вона затягнулася, випустила кільце сірого диму просто в обличчя Зигмунду і витерла лапу об залишки пентаграми.
— Ну привіт, «хазяїне», — саркастично промовила білка-демон. — Я — Балтазар. І, судячи з того, що ти щойно зробив із моїм босом, ми з тобою тепер пов'язані до кінця твоїх, швидше за все, дуже коротких днів. А тепер слухай сюди: у вас тут є нормальне пиво, чи мені одразу почати гризти твою душу?
Зигмунд дивився на створіння, потім на руїни крамниці навколо себе, потім знову на білку. Згори почувся скрип мостин і крик майстра Тліна:
— ЗИГМУНДЕ! ЩО ТАМ ЗА ГУРКІТ?! ЯКЩО ТИ РОЗБИВ МОЮ КОЛЕКЦІЮ ПОРЦЕЛЯНОВИХ ОРКІВ, Я ЗРОБЛЮ З ТЕБЕ ОПУДАЛО ДЛЯ ГОРОДУ!
Зигмунд глибоко вдихнув. Мрія стати супер магом щойно здійснилася, але чомусь вона виглядала як цинічна рогата білка і пахла оцтом.
— Балтазаре, — тихо сказав Зиг. — А ти вмієш швидко бігати?
— Я демон, хлопче, я можу телепортуватися. Але оскільки ти прив'язав мене до цієї пухнастої форми своїм кривим заклинанням — так, бігаю я швидко.
— Тоді біжимо.
І вони побігли. Так почалася найвеличніша (і найбезглуздіша) історія у світі Гларіон, історія про мага-невдаху і його демонічну білку. Але попереду на них чекали не палаци принцес, а найтемніші, найсиріші і наймоторошніші підземелля, де навіть тролі воліють не ходити без ліхтарика і мами.
Відредаговано: 02.05.2026