Глава 1. Про рожеву крейду

Місто Нижній Брязг ніколи не спало. В основному тому, що спати було неможливо через постійний гуркіт магічних карет без ресор, п'яні співи гномів-асенізаторів та періодичні вибухи в кварталі алхіміків, які місцеві жителі давно використовували замість годинника. Вибух із запахом тухлих яєць — значить, полудень. Якщо небо забарвлювалося в кислотно-зелений і починав падати дощ із жаб — час пити вечірній чай.
​У самому серці цього архітектурного непорозуміння, в провулку, який пахнув сумішшю котячої сечі та високої магії, розташовувалася крамниця антикваріату «Усе й Одразу». Її власник, майстер Бартоломео Тлін, був людиною настільки старою і зморшкуватою, що здавалося, ніби він сам є артефактом, який забули протерти від пилу ще в Епоху Перших Драконів. А його єдиним працівником, прибиральником, хлопчиком на побігеньках і за сумісництвом «майбутнім найвеличнішим Архімагом усіх часів і народів» був Зигмунд. Для друзів — просто Зиг. Щоправда, друзів у нього не було, тому всі звали його «Ей, ти, незграбо».
​Зигмунд був хлопцем дев'ятнадцяти років, з вічно розкуйовдженим солом'яним волоссям, очима кольору здивованої жаби та статутурою, яка найкраще описувалася словом «швабра». Він носив мантію. Ну, принаймні він так її називав. Насправді це був старий мішок з-під картоплі, в якому Зиг прорізав дірки для рук і щедро розшив його зірочками з фольги. Фольга періодично відвалювалася, залишаючи за Зигмундом блискучий слід, наче від дуже гламурної, але бідної равлики.
​Мрія Зига була грандіозною: стати могутнім бойовим магом, підкорювачем стихій, героєм, перед яким тремтітимуть королі, а принцеси шикуватимуться в чергу, щоб віддати йому своє серце (і півцарства на додачу). Реальність же полягала в тому, що наразі його магічний арсенал обмежувався двома заклинаннями. Перше дозволяло запалити свічку, але лише за умови, що вона вже горіла, а Зиг просто стояв поруч із сірниками. Друге заклинання мало перетворювати воду на вино, але на практиці воно перетворювало воду на трохи теплішу воду з легким присмаком старих шкарпеток.
​Годинник на стіні крамниці, зроблений з черепа якогось невідомого науці рогатого звіра, хрипко пробив північ. Його щелепа відвалилася і впала на стіл, розсипавши купу дрібних деталей.
​— Знову, — зітхнув Зиг, відкладаючи віник.
​Майстер Тлін хропів у своїй кімнатці нагорі так гучно, що вібрація змушувала танцювати банку з маринованими пальцями гоблінів на верхній полиці. Пальці періодично постукували по склу, вимагаючи волі або хоча б трохи майонезу.
​Сьогодні була особлива ніч. Зигмунд чекав її цілий місяць. Під час останнього прибирання в найдальшому, найбруднішому кутку підвалу — там, де навіть щури ходили виключно парами і з ліхтариками — він знайшов Її. Книгу.
​Це був товстезний фоліант, обтягнутий чимось підозріло схожим на шкіру, але Зиг волів думати, що це просто дуже якісний шкірозамінник. На обкладинці не було назви, лише витиснений символ: око, всередині якого була ще одна пара очей, які дивилися на тебе так, ніби ти щойно позичив у них гроші і не повернув. Коли Зигмунд торкнувся книги, по його руці пробіг холод, а в голові хтось мерзенно хіхікнув. Нормальна людина втекла б з підвалу і забила двері дошками. Зигмунд же вирішив, що це його квиток у велике магічне майбутнє.
​Він обережно поклав книгу на прилавок, розчистивши місце між сушеним щупальцем кракена і кришталевою кулею, яка показувала виключно прогнози погоди за 1342 рік.
​— Ну що ж, — прошепотів Зигмунд, потираючи руки. — Час показати цьому світу, на що здатний Зигмунд Великий!
​Він розкрив книгу на сторінці, закладеній шматком зотлілого пергаменту. Сторінка була присвячена «Виклику Сутності Потойбіччя для Набуття Безмежної Влади». Те, що дрібним шрифтом внизу було приписано: «Увага: Міністерство Магії попереджає, що викликання Сутностей може призвести до розчленування, втрати душі, хронічної діареї та інших дрібних незручностей», Зигмунд успішно проігнорував. Дрібний шрифт для слабаків.
​Для ритуалу потрібна була крейда. Бажано — кісткова крейда, перетерта з черепа незайманого єдинорога при світлі кривавого місяця. Зигмунд порився в кишенях свого мішка-мантії і дістав шматок рожевої крейди, якою місцеві дівчатка вдень малювали класики біля крамниці.
​— Зійде, — оптимістично вирішив хлопець. — Магія — це насамперед намір!
​Він відсунув убік важкий дубовий стіл (при цьому ледь не надірвавши спину і голосно крекнувши) і почав малювати пентаграму на підлозі. Оскільки креслення ніколи не було його сильною стороною, пентаграма вийшла трохи кривобокою. Один кут підозріло нагадував надкушений пиріжок, а інший взагалі загнувся всередину, утворюючи щось схоже на сумний смайлик.
​— Головне — вірити, — пробурмотів Зиг, ставлячи по кутах (і на «пиріжку») недопалки свічок, які він поцупив із вівтаря місцевого храму Великого Булька.
​Тепер залишалося найважливіше — заклинання. Зигмунд відкашлявся, набрав повні груди спертого повітря крамниці, яке пахло нафталіном і відчаєм, і почав читати.
​Текст був написаний давньою мовою Ур-Гул. Проблема полягала в тому, що Зигмунд читав Ур-Гул так само, як корова читає ноти.
​— Астарот! Вельзевул! Картопля-фрі! — урочисто виголошував він, намагаючись додати голосу зловісних басових ноток. (Насправді в тексті було написано «Каратофа-фарі», що означало «Той, хто розриває простір», але Зигмунд вирішив, що його варіант звучить смачніше). — Прийди з темряви, о велика сутносте! Я, Зигмунд Пух, наказую тобі! Дай мені силу, щоб я міг… е-е-е… спопеляти ворогів і щоб майстер Тлін нарешті підвищив мені зарплату!
​Він підняв руки до стелі, чекаючи на грім і блискавки.
​Нічого не сталося.
​Тиша в крамниці була настільки густою, що її можна було різати ножем і намазувати на хліб. Лише мариновані гоблінські пальці розчаровано булькнули у своїй банці.
​— Може, треба було голосніше? — спантеличено почухав потилицю хлопець. — Або рожева крейда не спрацювала через те, що вона не підходить до кольору моєї мантії?
​Він уже збирався здути свічки і піти доїдати вчорашній суп, як раптом температура в кімнаті різко впала. Зигмунду здалося, що хтось невидимий відкрив дверцята гігантського магічного холодильника просто йому в обличчя. Повітря стало крижаним, а подих перетворився на білу пару.
​Свічки, що стояли по кутах кривої пентаграми, одночасно спалахнули сліпуче-зеленим полум'ям. Стіни крамниці почали пульсувати, ніби вони раптом стали живим м'ясом. Тіні від меблів різко подовжилися, відокремилися від предметів і почали повзати по підлозі, звиваючись, як змії, яким наступили на хвіст.
​— Ого, — прошепотів Зиг, відчуваючи, як його волосся на голові (та й скрізь, де воно було) стає дибки. — Спрацювало. Я геній!
​Але його радість була передчасною.
​З центру пентаграми — саме там, де Зиг намалював сумний смайлик — почав підніматися чорний туман. Він був густим, липким і пахнув так, ніби хтось залишив мертву рибу на сонці, а потім щедро полив її простроченим одеколоном. Зигмунд мимоволі затиснув ніс.
​Туман закрутився виром, утворюючи воронку, яка вела кудись у нескінченну темряву. Звідти почулися звуки. Це не був рев чи рик. Це було гірше. Це був звук мокрого шльопка, скрегіт кігтів по склу і тихе, безумне перешіптування тисяч голосів, які говорили одночасно:
​«Твій лівий носок з діркою… Ти боїшся темряви і спиш з плюшевою свинкою… Ти ніколи не станеш магом… Ти — ніхто…»
​— Гей! — обурився Зиг, на мить забувши про страх. — Звідки ви знаєте про свинку?! Це особисте!
​З воронки повільно почало виповзати ЩОСЬ. Спочатку з'явилися щупальця. Вони були напівпрозорими, слизовими і покритими дрібними очима, які кліпали врізнобій. За щупальцями вилізла драглиста маса, яка постійно змінювала форму: то вона нагадувала величезну жабу з людським обличчям, то безформний шматок гниючого м'яса, з якого стирчали іржаві цвяхи.
​Це була Тварюка з Безодні. Сутність первинного жаху. І вона була дуже, дуже голодною.
​Істота видала звук, схожий на відрижку кита, і її численні очі сфокусувалися на Зигмунді.
​— СМЕЕЕЕРТНИЙ… — пролунав голос не в повітрі, а прямо в мозку Зигмунда, від чого у нього миттєво заболіли всі зуби. — ТИ ПОСМІВ ПОТУРБУВАТИ ВЕЛИКОГО ШУБ-НІГУРАТА… ой, тобто, ГАРГАРРОТА РУЙНІВНИКА! ДАЙ МЕНІ СВОЮ ДУШУ, ЩОБ Я МІГ ЗЖЕРТИ ЇЇ З ЧАСНИКОВИМ СОУСОМ!
​Зигмунд стояв ні живий ні мертвий. Його коліна вибивали дріб стакато, а сечовий міхур наполегливо натякав, що зараз не час для героїзму. Всі його мрії про велич раптом здалися дуже дурними. Він хотів лише опинитися під ковдрою, обійняти плюшеву свинку і ніколи більше не чути про магію.
​— П-п-перепрошую, шановний Гаргарроте, — затинаючись, пропищав Зиг, задкуючи до дверей. — Сталася жахлива помилка. Я викликав не вас. Я викликав когось менш… слизького. І без щупалець. Може, повернетесь назад? Я навіть відшкодую витрати на дорогу!
​Тварюка лише булькнула, і одне з її щупалець різко вистрілило вперед, обхопивши Зигмунда за кісточку. Хлопець несамовито заверещав, коли його потягнуло до центру пентаграми. Слиз пропалював його мішок-мантію, залишаючи дірки.
​— Ні, ні, ні! Тільки не душа! Я її ще не доносив! Вона в мене майже новенька! — волав Зиг, марно чіпляючись нігтями за щілини в дерев'яній підлозі.
​Він відчайдушно озирався в пошуках зброї. Його погляд впав на стіл. Там лежала паличка для вибивання пилу, стара швабра і та сама банка з маринованими гоблінськими пальцями. Не довго думаючи, Зигмунд схопив банку (вона була важка, як чавунна праска) і з розмаху жбурнув її прямо в найбільше око монстра.
​ХРЯСЬ!
​Скло розлетілося на дрібні уламки. Оцет, маринад, спеції і сім зморщених зелених пальців щедро окропили драглисту морду демона з Безодні.
​Реакція була миттєвою. Істота завмерла. Щупальце, що тримало Зига, ослабло.
​— ААААА! ПЕЧЕ! МОЇ ОЧІ! ТОБТО МОЄ ОКО! — заревів голос у голові Зига, але цього разу в ньому не було пафосу — лише відчайдушний, істеричний біль. — ЩО ЦЕ ЗА ПЕКЕЛЬНА КИСЛОТА?!
​— Це класичний рецепт тітоньки Марти! З кропом і лавровим листом! — крикнув Зиг, відповзаючи подалі.
​Тварюка почала несамовито терти своїми щупальцями уражене місце, розмазуючи маринад ще сильніше. Вона закрутилася на місці, збиваючи меблі. Кілька полиць з гуркотом обвалилися, поховавши під собою безцінні артефакти (і пару старих черевиків майстра Тліна).
​— Я ПОКИНУ ЦЕЙ ЖАХЛИВИЙ СВІТ! ТУТ ЗАНАДТО БРУТАЛЬНО ДЛЯ МЕНЕ! — провизжав Гаргаррот Руйнівник.
​Воронка в центрі пентаграми почала засмоктувати істоту назад. Монстр відчайдушно намагався втиснутися в просторову діру, але через те, що він розпух від алергії на оцет, це виходило погано. Нарешті, з голосним звуком «ЧПОК», схожим на витягування корка з пляшки дешевого вина, демон зник.
​Кімната поринула в тишу, перервану лише дзенькотом розбитого скла та глухим кашлем.
​Зигмунд важко дихав, сидячи на підлозі. Його серце билося десь в районі горла.
​— Я… я переміг, — прошепотів він. — Я здолав Сутність! Я — герой!
​Раптом з місця, де щойно була воронка, пролунав голос. Це був не телепатичний рев демона. Це був хрипкий, прокурений голос, яким зазвичай розмовляють завсідники найдешевших портових таверн після п'ятої пінти пива.
​— Герой? Ти що, з дуба впав, шмаркачу? Ти просто облив вищого демона маринадом. Це не героїзм, це псування майна і порушення всіх правил санітарії Безодні.
​Зигмунд завмер. Він повільно перевів погляд на центр пентаграми.
​Там, посеред рожевої крейди і калюжі гоблінського маринаду, сиділа… білка.
​Але це була не звичайна лісова білка. Її хутро було кольору запеченої крові, очі горіли червоним вогнем, а з-поміж пухнастих вушок стирчали два маленькі, гострі чорні роги. Білка сиділа на задніх лапках, а в передніх тримала щось дуже схоже на крихітну сигару. Вона затягнулася, випустила кільце сірого диму просто в обличчя Зигмунду і витерла лапу об залишки пентаграми.
​— Ну привіт, «хазяїне», — саркастично промовила білка-демон. — Я — Балтазар. І, судячи з того, що ти щойно зробив із моїм босом, ми з тобою тепер пов'язані до кінця твоїх, швидше за все, дуже коротких днів. А тепер слухай сюди: у вас тут є нормальне пиво, чи мені одразу почати гризти твою душу?
​Зигмунд дивився на створіння, потім на руїни крамниці навколо себе, потім знову на білку. Згори почувся скрип мостин і крик майстра Тліна:
​— ЗИГМУНДЕ! ЩО ТАМ ЗА ГУРКІТ?! ЯКЩО ТИ РОЗБИВ МОЮ КОЛЕКЦІЮ ПОРЦЕЛЯНОВИХ ОРКІВ, Я ЗРОБЛЮ З ТЕБЕ ОПУДАЛО ДЛЯ ГОРОДУ!
​Зигмунд глибоко вдихнув. Мрія стати супер магом щойно здійснилася, але чомусь вона виглядала як цинічна рогата білка і пахла оцтом.
​— Балтазаре, — тихо сказав Зиг. — А ти вмієш швидко бігати?
​— Я демон, хлопче, я можу телепортуватися. Але оскільки ти прив'язав мене до цієї пухнастої форми своїм кривим заклинанням — так, бігаю я швидко.
​— Тоді біжимо.
​І вони побігли. Так почалася найвеличніша (і найбезглуздіша) історія у світі Гларіон, історія про мага-невдаху і його демонічну білку. Але попереду на них чекали не палаци принцес, а найтемніші, найсиріші і наймоторошніші підземелля, де навіть тролі воліють не ходити без ліхтарика і мами.