Глава 4

***
В напівпрозорій тиші темного коридору відлунювали звуки повільних невпевнених кроків.
З-за кутка винирнула тінь, за нею друга. Здавалось, що ці два суб'єкта йдуть порізно, якби не однаковий схвильований темп. Навіть, незважаючи на те, що німа хмара нависла над цими двома, вони подумки все одно розуміли один одного.
Артур відчував, як нелегко на душі у його найкращого друга, а останній мовчки намагався показати, що судження його товариша є помилковими. Цей спектакль без слів у думках хлопця мав назву: "Він прикидається, аби запевнити мене, що все добре, а я прикидаюсь, що вірю йому". Але якась маленька, безпідставна іскорка надія все ж не згасала у серці друга і він з дивним впевненим відчуттям йшов, знаючи, що скоро все зміниться.
Нарешті, коли блукання замком закінчились, і до місця призначення залишилось декілька кроків, Артур з якимось незрозумілим йому ентузіазмом поглянув на графа, але той, немов облитий водою, йшов дивлячись в нікуди.
Це змусило Артура знову погасити свої сподівання на одужання друга, але він не мав наміру здаватись так просто.
Тепла рука доторкнутись до опущеного плеча Філіпа.
Немов би прийшовши до тями, останній зупинився і не розуміючи, що відбувається, втупився на підданого. Радісні вогники блищали з очей на нього, не даючи справжньому втомленому стану Артура проявитись сумною емоцією. Зеленоокий хлопчина так майстерно вдавав з себе бездонний колодязь позитиву, що його ясновельможності не залишилось більше нічого, як просто вірити і дивуватись цим незламним духом. Він навіть трохи заздрив Артуру і тому, як легко він переносить всі удари долі. Уявляючи його на своєму місці, він не бачив його понурим і зневіреним, його друг навпаки б радів, що доля так прекрасно все влаштувала. Але Філіп не збирався наслідувати його приклад, вважаючи, що самообман - гірше за сльози.
- Друже мій, - хлопець все одно намагаючись друга заразити посмішкою, не ховав її через втому в карман. - За цими дверима знаходиться та...
Його голос плавно перейшов на шепіт, а сам він трохи злякано повернувся в сторону дверей, аби впевнитись чи ніхто не йде. 
- За цими дверима знаходиться та, яка без сумніву розмалює фарбами твоє сіре і нудне життя, - здивований Філіп не розумів чому його друг так впевнено говорить про це, - цей дивний лотос змусить твоє тухле болото, - він вказав пальцем прямо на лоб графу, - очиститись від ряски безґрунтовних упереджень і заблищати криштально-чистими задумами, які ти обов'язково здійсниш на благо всесвіту. Цей маленький промінчик сонця допоможе розтопити твою брилу гордовитості і розвіє непроглядливу темряву минулих образ. А якщо ти, як старе трухляве дерево пустиш коріння безглуздих переконаннь і стоятимеш на своєму - цей гарячий промінчик спалить тебе і твою тирсу, і тоді тобі вже нічого не допоможе. 
Нарешті суворий погляд віч у вічі перервався і Артур просто мовчки побажавши другу удачі, відійшов від нього, але не полишив.
Граф, який дуже уважно вислухавши все те, що йому промовив його вірний друг, дійшов того ж самого висновку, який так майстерно і тонко передав кучерявий парубок. Але хіба так просто перелаштувати той механізм, який налаштувався не на ту хвилю? Хіба так просто словами можна виправити ту несправність, яка роками, немов вода камінь, точила тонку струну душі Філіпа? Навіть така впевненість, що все можна змінити, якщо не опускати руки, не давали йому остаточної наснаги аби переступити через себе і почати діяти. 
Філіп боязко, повільно потянувся рукою до дверної ручки, але одразу ж забрав її назад.
Ця нерішучість підливала масла в вогонь стриманості Артура, але той лише зжав губи і відвів погляд. Він знав, що якийсь підступний спогад винирнув в думках графа і той знову, не витримавши, повернувся до первісних переконань. Але Філіп не здався. Він зібравши всі сили в кулак, потягнувся до ручки і легенько відкрив двері, які й без цього не були закритими. З невеличкої щілини винирнуло яскраве світло, яке осліпило звикшого до напівтемряви графа і він одразу ж примружив очі.
В невеличкій світлій кімнаті, яка блищала вогниками свічок, було дуже затишно. Велике ліжко, вкрите золотистим атласом так і манило в свої обійми, а зовсім новий шовковий килим ніжного молочного кольору підкреслював свіжість, яка завдяки світлим тонам охоплювала весь простір. Розбавляла цей аристократичний мінімалізм картина, яка палітрою кольорів доповнювала й без цього вишуканий інтер'єр: букет червоних троянд, які красувались в скляній, виблискуючій блакиттю, вазі. Розташовуючись над кам'яним каміном, вона переливалась різними відтінками завдяки грі світла і тіні, яке створювало мерехтливе полум'я. Але найбільше іскрилась блиском срібляста, обрамлена різними візерунками, рамка дзеркала. Цей предмет інтер'єру, без якого неможливо уявити кімнату шанувальників краси, велично стояв неподалік вікна і відзеркалював все те, чого не міг би без нього побачити Філіп. А саме ту, яка маленькою провідною зорею засяє в захмареному небі розуму хлопця, ту, яка незрозумілим символом постане в його житті і роз'яснить все те, чого раніше не піддавалось поясненню, ту, яка буде його випробуванням і натхненням. Але тільки сузір'я знають про це і більше ніхто. Та навіть вони, будучи свідками влади графа над долею, мають сумніви щодо своїх нарікань. Ще ніхто так зневажливо не знущався над долею, як цей кучерявий хлопчина, ще ніхто так гордо не сходив з дороги, яка йому була преднаписана планидою. Але Філіп під натиском своїх же задумів не мав права противитися наступним діям. Навіть, якщо не доля, то принципи і моральні закони змушували його зробити цей незначний крок. 
Хлопець понуро, але з каплею зацікавленості зазирнув у зеркало. Останнє, немов магічний чином засяяло яскравіше, аби його ясновельможний лорд міг розгледіти все представлене в ньому: за невеличким круглим столом сиділа золотокоса дівчина, її блискуче волосся спадало на плечі, розстеляючись шовком. Її тендітна статура сором'язливо ховалась за бавовняною тканиною простенького блакитного плаття; її ніжний засмучений погляд виринав з-під довгих чорних вій, а дивні очі здавались бездонним океаном. Маленькою, тендітною ручкою вона боязко, постійно зупиняючись, писала щось білим пером на папері, в цей час по декілька разів безвучно читаючи вже написане. Її червоні вуста повільно щось вимовляли і зупинялись, поки в цей час в думках не знаходилось потрібних слів. Дивовижно, але її врода здавалась справжнім витвором мистецтва, , , та хіба все це помітив граф, спостерігаючи за дівчиною   в дзеркалі, коли воно показало лише частину її обличчя? Навіть той  вишуканий, витончений профіль не зміг спонукати Філіпа до якоїсь певної емоції. Він лише байдуже, немов зайнятий іншими думками, відвів понурий погляд і повернувся до підданого. А Жізель так і не помітила, що за нею весь цей час спостерігали.
Маючи занадто багато запитань Артур лише витріщився на товариша, але так і не вимовив ні слова. Його дивувала ця байдужість до всього, його дивувала байдужість графа до його майбутнього, на яке він навіть не зволив подивитись. Але та пустота в очах ніяк не хотіла розвіюватись, здавалось, що навіть чари безсилі в цій ситуації, і тому Артур вирішив не втручатись. Можливо, для цієї пелени горя потрібен час і лише тоді його друг зможе вибратися зі шкаралупи власних переконань.
***
Відклавши невеличкий клаптик паперу, Жізель подумала, що краще його спалити. Адже все те, що там написано не сподобається її майбутньому чоловікові, а от те, що перед відправкою лист потрапить до рук графа - вона знала заздалегідь. Тому, взявши новий листок, вона коротко повідомила батька, що все добре і вона скоро обов'язково до нього навідається. Так, це дійсно кращий варіант. Залишилось лише віддати конверт слузі і діло зроблене. Якийсь душевний спокій охопив Жізель і вона, не розуміючи чому так зраділа, що від неочікуваності обняла себе і, немов заспокоюючи, погладила по плечам.
В цю хвилину в двері хтось постукав. Це була місіс Хетчер, вона запросила дівчину до столу і ласкаво попросила поквапитись, адже все на столі остигає. 
Дійсно, вже було шість годин, час вечері.
Жізель чомусь так захвилювалась. Вона гадала, що можливо сам граф складе їй компанію і їй доведеться без ніяких манер виставитись якоюсь простолюдинкою, але найбільше вона боялась того моменту, коли взагалі побачить цього ясновельможу. 
***
- Смачного, міс.
Великий святковий стіл блищав різноманітними стравами, переманюючи погляд Жізель з однієї тарілки на іншу. Деякі делікатеси здавались дівчині настільки дивакуватими, що вона не могла навіть уявити, як їх потрібно куштувати. З її суджень, ці витвори мистецтва мали б визирати з тарілок на якихось виставках, конкурсах кухарів, або хоча б на весіллях, але не на вечері, де присутня лише одна особа і все призначено лише для неї. 
Так, кароока дівчина також здивувалась, коли їй повідомили, що граф погано себе почуває і не має на меті бентежити своїм виглядом новоприбулу наречену. Їй пояснили, що його ясновельможність, настільки був зайнятий справами, які потрібно вирішити до весілля, що не помітив, як застуда підкралась зненацька, і тому неочікувано для себе й з прикрістю змушений був облюбувати собі крісло біля каміну, де п'є лише гарячий чай і завзято гріється. Але дівчина не засумували від такої новини. Сяючий погляд, який вона вправно ховала від прислуги, видавав заспокоєння, - ще один день без бридкого обличчя майбутнього нареченого! 
Але дівчина не була самотньою в ці хвилини. Вона дуже довго запрошувала головну покоївку повечеряти з нею, і все ж змогла змусити її погодитись. Товстенька, як пишна булочка, місіс Хетчер немов розтанула від такої люб'язності і майже зі сльозами на очах взяла в руки виделку з ножем. Ще ніколи за все життя ніхто не запрошував її повечеряти за цим столом, незважаючи на довголітню віддану працю в домі. Вона навіть зніяковіла, коли відчула яка це честь - ділити з кимось стіл господарів, людей знатних кровей. Хоч за ним зараз сиділа і не графиня, та щоката Хетчер знала, що невдовзі, незважаючи на метелики в голові, граф все ж одружиться на цій милій і добрій дівчині, і тому дуже пишалася своїм положенням в ці хвилини.
Коли до їдальні увійшов кухар Браун дізнатись чи сподобались Жізель його страви, то дівчина і його, аби не було сумно, запросила за стіл. Хоч на це знову і пішло трохи часу, але задоволена собою Жізель раділа, що змусила цього сором'язливого, але дуже галантного чоловіка приєднатись до їхньої скромної компанії.
Відчувши якесь розслаблення, чоловік із жінкою почали більш сміливіше поводити себе за столом, і навіть, коли завершилась трапеза - вони дозволили собі трохи пожартувати. Але ці двоє постійно з прихованим хвилюванням поглядали в сторону дверей, неначе чогось боялися, але на це Жізель намагалась не звертати уваги.
Коли розговорившись Жізель дізналась, що скоро до замку привезуть овочі з ринку, то її здивувала одна фраза покоївки:
"- Знову старий Мартін приїде і буде байки розповідати. Всі й так тут знають, що це все відбувається через Філіпа і його предків. На повний місяць не треба напиватись - от і не привидиться нічого!"...
Звичайно, товстенька розповідала це не Жізель. Вона відволіклась і забувши, що тут є третій, голосно поділилась своїми думками з Брауном. Кухар теж не промовчав і додав свою версію, але Жізель, яка боялась запитати до чого це все, просто тихенько спостерігала. Її дуже заінтригувала ця історія, яка з'явилась з нізвідки і канула в нікуди. Роз'яснення можна було й не чекати, і тому Жізель просто подякувавши за непевершений вечір, вирішила не бентежити слуг і подалася до своєї кімнати.