Глава 2

***
Гордовитий пан в товстому хутряному кожусі грів змерзлі, закам'янілі від морозу руки. Здавалось, що льодяні пальці неначе танули над вогнем, а от холодний погляд ніяк не хотів теплішати. Хоч цей високий і поважний чоловік рідко поглядав в сторону господарів дому, та все ж кожен раз, коли він з цікавістю повертав голову, батько Жізель моментально відводив погляд і хвилюючись ковтав слюну.
Велична постать не раз притягувала увагу дівчини, в той час, коли вона поспішаючи заварювала чай і готувала їжу для змерзлих підданих, які вже декілька годин не відчували ніг. Кожен раз, коли Жізель поверталася із комори, її погляд мимоволі спрямовувався на широкоплечу тінь біля каміну, а от крилаті думки одразу ж переносилися у всесвіт дивних роздумів - що ж привело в їхнє віддалене від світу село підданих такого вельможі?...
В цей час всередині будинку панувала неприступна тиша, тільки як і вдень у вікно дзеленчала завірюха, жалісно просячи впустити її до хати. Тріск гілок та дрів у багатті голосно вередував, протистуючи і висловлюючи невдоволення щодо прохань його давньої знайомої, з якою вони вже більше ніж півсотні століть ворогують, переманюючи на свою сторону щоразу все більше шанувальників. 
Найбільш вразливим жартом полум'я був вислів про те, що завірюху люблять тільки тоді, коли вона свище за вікном. Його гордий сміх перегукувався тріском гілок у каміні із свистом обуреної хурделиці, яка обіцяючи поквитатись все сильніше дзеленчала у вікна.
Поміж цього на годиннику маленька залізна стрілка вказала на шосту годину вечора. Це помітив і поважний пан, який розтанувши серцем зі стриманою посмішкою почав свою вступну промову.
- Неможливо оцінити наскільки велика ваша добродушність, - немов би показуючи її розміри, він розвів руками, - коли ви дозволили нам відвести подих і надали короткочасний прихисток в таку лиху погоду, - в цей час придворний повільними кроками наблизився до ліжка господаря і зупинився, - нашу подяку не висловити словами. Втім, ми могли б віддячити деякими привезеними із замку раритетними речами... Але зараз мова піде не про це.
До цього відвений ігноруючий погляд Луї спрямувався на гостя.
- Ми не просто так, аби розвіятись, подорожуємо до поселення. - чоловік призупинився, накрутивши шовковий чорний вус на палець .- Наш високоповажний граф - Де *** доручив мені, як вірному другові, радникові і головному управлюючому маєтку, взяти з собою довірених людей і за наказом його ясновельможності, маючи попередньо відведені параметри, узаконені самим графом, знайти саме серед цього світлого, простого поселення таку ж саму світлу і просту дівчину - майбутню наречену. 
На останні два слова молодий пан наголосив, немов натякаючи, що наступна розмова піде саме про жіночу частину населення в їхньому невеличкому містечку. Він трохи примружувши очі, немов недовіряючи сивому господарю, пильно заглянув йому через зіниці внутро і чекаючи відповіді зручно влаштувався аби уважно слухати чоловіка.
- Навіть не знаю чим вам допомогти... - якась іскра хитрості промайнула в погляді Луї, коли він задумавшись відвів його вбік. - Я вже декілька тижнів не виходив у світ аби за відведеними раніше параметрами одразу ж згадати якусь гідну дівчину для ролі нареченої такому високоповажному пану.
Цю нотку фамільярності відчув і раніше самопредставлений радник графа, але йому це навіть сподобалось.
- Для початку: міг би я почути ті самі узаконені його ясновельможністю критерії?.. - Луї неочікувано змовк, незакінчивши свою промову.
Цьому послугувала поява доньки Жізель, яка до цього закидана роботою копошилася в коморі, шукаючи одяг та ковдри для інших трьох панів, які приїхали з графського замку. Ці троє, обіймаючи гарячі склянки з чаєм, тремтіли, немов від переляку, але виною всьому насправді був дикий холод, який пронизав їх наскрізь навіть в непропускаючій вітер кареті. Вони трохи погрівшись біля полум'я одразу ж тісно один біля одного повсідались за столом у кутку і знімаючи змокрілі жупани повкривались колючими ковдрами, які до цього самотньо лежали на стільці у каміна. Жізель охоче напоїла їх трав'яним чаєм і пригостила щойно спеченим паруючим пирогом. На щастя, вона згадала, що десь серед усякого мотлоху у коморі лежать хутряні покривала, які вона діставала лише в найлютіші морози.
Зігріті, нагодовані, гостинно прийняті і необділені увагою, троє слуг потихеньку почали сопіти, відкинувши голови один одному на плечі. Жізель, укривши їх ще однією ковдрою, задоволено посміхнулась і не помітивши, що батько із паном про щось тихенько розмовляють, почала старанно і акуратно, аби не порушити спокій гостей, прибирати зі столу.
Бути гарною господинею було її наулюбленішою справою; навіть без похвали вона відчувала за себе гордість і особисте вдоволення.
На обличчі Жізель блищала ледь помітна посмішка. Збираючи посуд, вона згадала як погляд гостей зупинився на ній, коли вони увійшли в дім. Широко розкриті очі видавали закам'яніле здивування й захоплення, що певною мірою лестило, але Жізель думаючи про це сором'язливо опускала погляд.
Вона підійшовши до дзеркала, яке вісіло біля комори, поглянула на себе, і трохи подумавши, розплела туго заплетену до цього косу. Її шовковисте блискуче волосся розкинулось хвилею огортаючи плечі. Плавний завиток трохи прикрив очі, а м'які кучері густо повились донизу. Немов пшеничне колосся, пасма виблискували при тьмяному світлі декількох свічок і полум'я, але відображення у дзеркалі все ж дуже сподобалось Жізель, і вона навіть боязко та несміло злегка посміхнулась собі. І якось на душі стало так сором'язливо радісно, тепло, що аж не хотілось відходити від предмету, який так високо оцінюючи вроду дівчини відображав її справжньою красунею. Та все ж відволіктись довелось.
- Пташко моя! 
На зустріч Жізель прямував той самий висоповажний пан, який немов з бажанням обійняти, розвів у різні сторони руки.
На його обличчі виблискували радісна і вдовлена посмішка. А то, зараз дізнаєтесь чому.
- Я вже сказав вашому батьку і маю сказати Вам! - призупинившись на невеличкій відстані і поклавши руки на стегна, завзято мовив чоловік. 
-  Моєю важливою місією в цей доленосний, зимній, холодний, метушливий день, був відчайдушний широкомасштабний пошук найпрекраснішої, найбажанішої нареченої для мого друга, господаря і просто графа - Філіпа де ***!
З'явилась невелика короткотривала пауза під час якої високоповажний пан зміг набратись якнайбільше повітря, аби ще більш урочисто привітати Жізель.
- Хочу якнайшвидше повідомити вас, мила Жізель, хоч ми з вами ще й не знайомі, що ваша доброта і всі характеристики, які були висновком ваших благородних справ в такі нелегкі хвилини вечора, спонукали мене до остаточного і найбільш правильного вибору... Хочу сказати, що мені ніколи не доводились зустрічати такої чарівної дівчини, як Ви. Такої сором'язливої, чесної, доброї, щедрої... Цей список міг би продовжуватись безкінечно, але навіщо перераховувати все те, що і так нам відомо? Я лише хочу привітати Вас! Саме Ви є обраною для графа! Саме Ви станете його майбутньою нареченою!
Ці слова вилетіли з вуст брюнета з очікуванням, що юна леді просто обімліє від щастя і одразу ж кинеться до карети їхати в замок графа для якнайшвидшого одруження, але її жахливо здивований погляд разом з окам'янілим тілом не видавали тієї очікуваної бурхливої реакції. 
***
- Я нікуди не поїду. - В черговий раз вилітало із збліднілих вуст дівчини.
Її потуплений, ігноруючий погляд, випромінював змішані почуття, які вируючи утворювали на обличчі льодяний нейтралітет. 
Розгубленість і нерозуміння як вчинити повисли хмарою, і павутиною заполонили розум придворних, які не маючи більше сил, просто мовчали у відповідь.
Їх виснажені обличчя виражали якийсь внутрішній дисонанс - ще ні одна дівчина так катеригорчно не відмовлялась від вдалого шлюбу, та ще й з такою особистістю!
Якби ці четверо зайшли не в перший ліпший будинок (а це сталось тому що дім Луї знаходився на окраїні села), а проїхали трохи далі - будь-яка симпатична леді одразу без роздумів погодилася б поїхати на оглядини до такого завидного нареченого. 
Ну, от що їй ще потрібно: гарний, розумний, знатний, висоповажний, граф в кінці-кінців!.. Але Жізель виявилась непохитною в своїх рішеннях.
Пан, якого як виявилося звуть Артур, вже розлючено крокував із кутка в куток, придумуючи нові методи як вплинути на дівчину, але з кожною новою спробою його чекав цілковитий провал.
- Я нікуди з вами не поїду! - як і декілька хвилин тому повторювала Жізель.
Її схрещені на животі руки були ознакою крайнього обурення, небажання йти на поступки, та й звичайно символізували замок, який означав нещодавньо згаданий провал в запланованій місії.
- Сонце моє, - підійшовши впритул до Жізель прошептав брюнет, - я вже не перший раз наголошую, що моя пропозиція є доволі вигідною для Вас...
Його стрімкий погляд прямо у вічі змусив Жізель зніяковіти, але розуміння, що на неї давлять стримано проявилося в зціплених червоних вустах.
Вона прокручуючи все те, що їй наговорили за вчорашній вечір і сьогоднішній ранок, намагалась зв'язати все в логічний ланцюжок, аби знайти розв'язку в цьому суперечливому задумі.
- Ви хочете сказати, що я - звичайна дівчина, маю стати нареченою, а значить дружиною чоловікові, який має дворянський статус...
- Так, саме це я і мої люди намагаємось пояснити тобі вже другу добу...
- ...стати дружиною чоловікові, який мене ні разу в житті не бачив і навіть не здогадується про моє існування?
Зрозумівши, що цим запитанням Жізель поставила придворного в глухий кут, вона з переможним виглядом вислизнула з його небажаної, доволі тісної компанію.
Хоч Артур нічого не відповіши застиг через довготривалі роздуми, його одною з найперших думок була та, що ця дівчина не така вже й проста. Це мимоволі викликало у нього задоволену хитру посмішку, а от сама Жізель гордо поправляючи зачіску знайшла собі прихисток біля жаркого палаючого вогню у каміні. 
Батько Жізель через погіршення стану здоров'я в цей час постійно відкашлювався, - один із придворних запропонував йому якусь мікстуру, яку взяв на випадок застуди, але навіть з короткотривалим покращенням Луї слабко відстоював свою думку. Та й Жізель намагалась не впутувати й без цього змученого хворобою батька в цю безглузду справу, вона вірила, що брак доводів змусить цих надокучливих свах здатися й залишити її сім'ю в спокої.
Але зеленоокий парубок, який, коли ніхто не бачив, любив милуватися своїм відображенням в дзеркалі, не мав звички залишати справу незавершеною. Він стійко мав намір змусити Жізель погодитись покинути цю старезну хатину, але яким саме методом? Його благородність і вихованість не дозволяла застосовувати якісь низькі способи.
- Доню... Жізель... - рука Луї повільно потянулась до доньки. 
Жізель відразу злякано кинулась в сторону ліжка і поглянула в мудрі та засмучені очі батька. Він слабко, але затяжно відкашлявся і продовжив: 
- Ти в мене розумна дівчинка... І тому...
- Батьку, будь-ласка, не треба...
- Можливо, так навіть буде краще... - кашель знову змусив Луї напружено закотити очі.
- Ох... - закривши руками лице, Жізель не маючи сил стримувати себе, дала волю сльозам. Це змусило підданих тихенько покинути будинок, а от радника Артур, бажаючого провалитись скрізь землю, опустити метушливий і збентежений погляд донизу.
- Все буде добре, от побачиш... - немов бажаючи самій в це повірити, промовляла декілька разів дівчина. - Лікар сказав, що турбота і спокій обов'язково дадуть свої результати! - посміхаючись крізь сльози тихенько говорила Жізель. Її невеличка, ніжна рука боязко гладила загрубілу від важкої праці руку батька, яка вже просто обеззсилено лежала на ліжку.
Жізель одразу подумала про те, що ще учора її життєрадісний батько завзято розповідав жарти і хвалився хорошим самопочуттям, а сьогодні так різко занедужав. Вона без усяких роздумів винуватила нахабних незваних гостей, які незважаючи на стан здоров'я людини поставили її перед фактом, який означав одне - те, що повідомлений залишиться один. 
Вся та вишукана благородність, манери, зовнішність - все в цьому Артурі перекреслювалось його напористістю, яка в своєму надлишку шкодила оточуючим. Чомусь вся провина належала саме йому, а не всім чотирьом підданим. Чомусь саме цей високий, симпатичний, трохи кучерявий хлопчина постав у свідомості Жізель тираном, який незважаючи на бажання інших все одно робить те, що задумав. Навіть не графа, який дав наказ привезти йому найкращу претендентку на роль нареченої, вона прийняла за свого ворога в цій ситуації, а звичайного підданого, який виступає лише посередником і просто виконує свої зобов'язання.
Немов відчуваючи, що думки дівчини зайняті його особистістю, Артур боязко підійшов до неї, і піднявши з колін відвів до дверей.
- Я розумію, наскільки вам важко в ці хвилини... - намагаючись не бачити сльози Жізель він відвів зніяковілий погляд кудись убік, - але найрозумнішим виходом з цієї ситуації було б погодитись з моєю пропозицією...
Артур і сам зрозумів, що ті троє чоловіків на вулиці є його недієвою тінню, яка ніколи не зробить нічого сама без його вказівки. Тому він і взяв на себе всю відповідальність та ініціативу.
- Жізель... Якщо ви скажете "так" на мою пропозицію, - обіцяю, що я зроблю все аби ваш батько одужав якнайшвидше.
Ці слова якимось промінцем серед чорного неба пролунали в свідомості дівчини. Жізель одразу ж підвела недорівливий погляд.
Артур боязко двічі кивнув в підтвердження своїх слів.
- Повірте: лікарі, які є в місті, і які не відмовлять мені у послузі, є більш кваліфікованими... Вони завдяки новітнім розробкам ліків з Європи зможуть набагато швидше поставити на ноги барона Луї де ***.
Цей ніжний, шукаючий якісь докази в очах співрозмовника погляд так яскраво видавав ту незламну віру, яка заполоняючи розум витісняла гордість і упередження, що Артур все одразу ж зрозумів, і поглянувши на сплячого господаря, повернувся до Жізель і опустив свої чисті зелені очі.