Глава 1

- Ви купили мене..  
Її холодний і зневажливий погляд пронизував наскрізь його струнку, відвернути до вікна, статуру. 
Цей крижаний взір - честь і гордість - перетворював в кришталь здавлені всередині сльози, і лиш душа, як той вогник, тремтіла, зрадливо розтоплюючи свічу незламного духу.
- Ви скористались моїм жалюгідним, беззахисним становищем і без моєї згоди зробили мене своєю власністю! 
...- Ви маніяк, який не може взяти любов'ю так бере силою!...
Не встигнувши озвучити своєму нареченому все, що про нього думає, вона неочікувано скам'яніла під блиском розлюченого обуреного погляду, який не віщував їй нічого хорошого.
- Люба моя... - його манери і вміння стримувати будь-яку свою емоцію надавали йому якоїсь аристократичної вишуканості, - Ви вважаєте... Хіба я схожий на... 
В цю мить на його обличчі засяяла легка, жартівлива посмішка. Задумавшись, Філіп опустив очі і через секунду огорнув ніжним поглядом стан дівчини, яка прикуто стояла посеред кімнати. Ця дивна золотокоска тремтіла страхом наляканої лані, але її незламна сила волі давала їй наснаги не принизитись в такий відважний момент.
Філіп відвів потуплений погляд кудись вбік. В цю хвилину в його серці вирували якісь дивні почуття, наслідки яких - емоції він ховав в нерухомому тілі; ніякий м'яз обличчя не осмілився видати хоча б одне із них.
Над нареченими нависла хмара непроривного мовчання. Закам'янілі постаті в невеликій пильній кімнаті не наважувались зруйнувати стіну німого непорозуміння, хоча їм обом було що сказати, особливо Філіпу. Ох, як же він потім жалкуватиме, що одразу не розповів все своїй нареченій!
Жізель розуміючи, що іншого виходу немає та й погіршувати відносини в родині не варто, зібравши всі свої образи та гордість в кулак, обдумавши безвихідь становища, полегшеним зітханням випустила весь накопичений жар. 
Дійсно, стало якось легше, немов змирилась.
Слова, які в цей час вертілись на язиці у брюнета мали б вирватись на волю, але в ту секунду, коли його червоні вуста несміливо здригнулася, біля дверей почулись важкі та стрімкі кроки, які переманили увагу обох героїв на себе.
Кроки припинились. Під гучний скрип старих дерев'яних дверей перед майбутніми нареченими постала гордовита і владна постать - це був найкращий друг графа Філіпа, його вірний слуга, командир усього замку й маєтку - придворний Артур. 
Його гарні дружні стосунки дозволяли йому втручатися в справи графа навіть в ті моменти, коли він у своїй кімнаті говорив на інтимні теми з нареченою. Але цей прихід без стуку ніяк не обурив Філіпа, він навпаки, з цікавістю поглянув на свого товариша і навіть трохи розслабився. 
Жізель же не розуміючи такої нахабності просто тихо хмикнула собі під ніс і відвела невдоволений погляд в протилежну сторону. Напруження і невдоволення викликало не лише втручання в її особистий простір, а й згадка, що саме ця людина запроторила її в цей замок як майбутню наречену графа.
Жізель згадала як без її згоди, незважаючи на сльози й благання залишити її з помираючимм батьком, її силою відібрали в єдиної рідної людини і закрили, немов за гратами, в кареті.
Всі ці спогади картинками пронеслися перед її очима.
Декілька тижнів тому:
"В карій радужці відзеркалювалось червоне полум'я з каміну. Його тепло щедро обіймало холодні, щойно покинувші коридори в'язаних рукавиць, долоні та пальці. 
В ці хвилини тріск розссохлих дрів у каміні перегукувався зі свистом завиваючої хурделиці в невеличкі скляні вікна.
- Мороз за щоки пощипав, доню?
- Ще й як пощипав!
І по кімнаті прокотилась хвиля теплого задушевного сміху. Блискучі погляди зустрічались і породжували нову хвилю, наповнюючи серця безтурботною радістю.
І так добре-добре ставало на душі! В такий холодний, сніговий день, коли метіль й завірюха пронизують наскрізь всіх, хто вийде на двір, а пан мороз вимальовує на вікнах дивовижні візерунки, не даючи розгледіти пейзаж за вікном, в цьому невеличкому будиночку, незважаючи на нестачу матеріального добра, завдяки чистоті вразливих сердець гордо панував затишок і атмосфера сімейного спокою. Навіть в ті моменти, коли буркотливий сміх перетворювався на сухий кашель, доброта не згасала в серцях батька та доньки, а навпаки, своїм трепетом породжувала надію. 
Аромат малинового чаю розлітався по всьому будинку парою, огортаючи дерев'яні стіни, а теплі умовляння, що застуда ось-ось відійде зігрівали не гірше гарячого напою.
Жізель підкинувши ще кілька сухих гілок в багаття, зітхнула і прийнялась місити тісто для пирога, про який батько мріяв вже декілька днів.
Своє золотисте волосся вона заплела у косу, і накинувши шерстяну хустку на плечі пішла до комори аби дістати найапетитнішу банку варення.
Останнім часом хвороба батька прогресувала, лікар, відвівши Жізель в куток повідомив, що кашель опустився і якщо не посилити лікування, то шансів на одужання майже не залишиться. В такі моменти кароока дівчина готова була кинутися бігти в світ, аби знайти ті ліки, які допоможуть її єдиній рідній людині, але неміч і холод не дозволяли їй покинути батька. Єдине, що Жізель могла зробити - це оточувати батька своєю любов'ю та увагою, а також піклуватися, щоб нелегкі дні його життя проходили в цілковитому теплі та затишку.
- Так спекотно стало, аж немає чим дихати... - витираючи хустинкою піт зі зморшклуватого лоба й добродушно посміхаючись промовив батько.
Можливо, в цей момент йому було і не досить комфортно, але доволі приємно, що його єдина донька так старанно піклується про нього. Вкритий трьома ковдрами він згадував як саме через постійну економію дрів йому "пощастило" прохолонути і дістати кашель.
Так, життя після смерті брата, який залишив за собою купу боргів, стало дуже нелегким. За декілька місяців довелось продати все господарство, стайню, коштовності, а в кінці і свій маєток. З маленькою дитиною, дружиною і вірним другом Арчі, барон де *** переїхав в невеличкий будиночок в передмісті і почав жити в бідності, але в гармонії з природою. Роботи, щоб прогодувати родину не вистачало, а незнайомство з тим, як вести господарство ще більше підливало масло в вогонь. Через деякий час аби купити кусень хліба довелось розпрощатися з дорогоцінними речами, які дістались у спадок, а також і з шовками, які самотньо вісіли в у шафі. 
Городина стала основним джерелом харчування, як і невеличке господарство, у складі якого було декілька овець, кур та качок. Барону де *** згодом довелось і зовсім забути про своє аристократичне походження, лише портрет їх міцної сім'ї після народження доньки нагадував, що колись їх оточували мармурові стіни й колони, а не дерево, яке має щілини і зрадливо випускає все тепло. Згадалися і бали, на які його часто запрошували, та які він і сам влаштовував у себе в маєтку. Смачні сніданки, повага зі сторони підданих та інших знатних особин, статус у суспільстві...і в кінці кінців безперервне тепло, яке оточувало в будь-яку пору року. Зараз же протопити будинок доволі важко, адже зими стали дуже холодними, і для того, щоб повністю зігрітися потрібно двічі на день піти в сарай про дрова. Та для Жізель це не проблема, хіба що завірюха зриває хустинку поки донесеш все додому. Головне щоб не розсиріло дерево, а там і немає чого хвилюватись. Їй так спокійно на душі, коли язички полум'я іскрять у каміні, а дім обвиває м'яка теплота. Ніяка втома, важкість вантажу чи непогода не ослаблять це відчуття затишку, яке гарно потрудившись відчуває Жізель. 
Жізель. Ця ще зовсім молода дівчина з мудрою душею старця. Її руки за всі роки безперервної праці зовсім втратили свою білизну і ніжність. Але вони так само теплі і сильні, як колись. Вона й сама сильна духом. Те, що не вдається фізично вона уміло перетворює на духовне і воно їй швидко дається. Немов та дика троянда, вона переносить бурі і грози, і все ж незламно тримається своїм стебло у цьому непростому світі. 
Її джерело натхнення - душевні розмови з батьком, інші ж люди її обминають через бідність і те, що ця квітка своєю ніжністю відрізняється від колючого заздрісного люду.
Її найближчі друзі - це мерехтливі привіти блискавок, посмішка барвистої веселки, цілуючі промені жаркого сонця й шовк польової трави. Кожна її незгода минає з першим зорепадом - надією на світле й щасливе майбутнє. Мабуть саме через красу внутрішнього світу вона така гарна зовні. Золотисте волосся, яке всі навкруги порівнюють з мокрим колоссям пшениці, карі мигдалеподібні очі, невеличкий трошки курносий ніс і червоні, немов ягоди полуниці, вуста, - все це так чарівно поєдналось в цій дівчині, що здається матінка природа перестала гніватись на люд і дала йому другий шанс. Можливо, саме через красу селяни не приймають до себе цієї дикої троянди, але Жізель не горює - її світ такий великий, що вона ніколи не відчує себе самотньою.
Наспівуючи щось собі під ніс, господарочка вже вдруге виходила з комори з повними руками всяких склянок, мисок та іншого посуду.
- Ла-ла-ла, ла-ла, ла-ла...
Годинник старанно вистукував секунди, а симфонія тріскоту вогню наповнювала дім ще чиєюсь присутністю.
- Відчуваю, що не одні ми в домі радіємо затишку, - підвівшись мовив батько. Його трохи хитренька посмішка(цей доладній чоловік навіть у час негоди вміє випромінювати радість) підказувала, що наступні слова будуть якимись неочікуваними і дотепними. Накрутивши на палець вус, він прижмурив очі і почав пильно вдивлюватись в Жізель.
- Хто ж тут є окрім нас, батьку?
Жізель знала, що зараз полине якась цікава байка, якою вона заслухається і зовсім забуде про справи. А от пиріг вже був майже готовий - залишилось його спекти.
- Щас...
Не встиг батько договорити, не встигла Жізель перевести на нього погляд, як у двері хтось напористо постукав, точніше почав бити з усієї сили.
- Відкрийте! - пролунав владний командуючий голос. Батько з донькою налякано переглянулись.
Хто в таку заметіль буде вгості ходити чи взагалі кудись ходити? Ех, не до добра це.
- Відкрийте, - знову затарабанили, - від графа *** прийшли.
Ось це взагалі заінтригувало Жізель і Луї, та все ж вони незрушуючи з місця дивились один на одного з широко відкритими здивованим очима.