Вірність — справа умовна

1

У дитинстві я була гарненькою. Навіть занадто, якщо вірити словам моєї матері. А коли я трохи підросла й моє тіло почало набувати спокусливих жіночих обрисів, матуся остаточно втратила спокій. Вона боялася відпускати мене з дому, певно, уявляючи, що одного чудового вечора я неодмінно повернуся вагітною або, що ще гірше, не повернуся взагалі.

Не можу сказати, що для таких побоювань були вагомі підстави. Ми з матір'ю завжди мали довірливі стосунки. Вона знала про мої захоплення, маленькі таємниці й навіть про деякі пригоди, про які інші дівчата воліли б мовчати. Ми й досі найкращі подруги. Та, як виявилося, материнська довіра аж ніяк не виключає материнської тривоги. Особливо коли йдеться про доньку, яка надто рано усвідомила силу власної вроди.

Пам'ятаю, як одного вечора я розповіла про це своєму майбутньому чоловікові. Ми тоді лише починали пізнавати одне одного. Я лежала в ліжку, а він влаштувався поруч і слухав мене з тією незворушною уважністю, яку я згодом навчилася цінувати більше за найпалкіші зізнання.

Я ніколи не страждала від сумнівів щодо власної зовнішності. Навпаки, досить рано зрозуміла, що природа була до мене прихильною. Для цього мені навіть не потрібне було дзеркало — вистачало чоловічих поглядів. Одні дивилися із захопленням, інші — з неприхованим бажанням, а деякі з таким безглуздим виразом обличчя, що мені ставало їх майже шкода.

Мені подобалася чоловіча увага. Було б лицемірством стверджувати протилежне. Проте чоловіки, які надто наполегливо домагалися моєї прихильності, дуже швидко ставали мені нецікавими. Щойно я розуміла, що хтось остаточно втратив через мене голову, як сама втрачала до нього будь-який інтерес. Мабуть, у цьому була певна несправедливість, але я ніколи не обіцяла бути справедливою в коханні.

Мене приваблювали зовсім інші чоловіки. Такі, як той, що лежав тепер поруч зі мною.

Він ніколи мене не ревнував. Принаймні не виявляв цього. Не влаштовував допитів, не вимагав пояснень, не намагався контролювати кожен мій крок. Йому не спадало на думку забороняти мені щось лише тому, що це могло привернути увагу інших чоловіків. Він мав власне життя, власні інтереси й, на моє велике задоволення, не збирався приносити їх у жертву нашому коханню.

Поруч із ним я почувалася вільною. А свободу я завжди цінувала значно більше за обіцянки вічної відданості.

Мабуть, саме тому він і став моїм обранцем. Він не стояв у мене на дорозі, не чіплявся за мене, не вимагав щохвилини доказів любові. Водночас мені хотілося вірити, що він цінував мене. Не лише за вроду, яка, зрештою, не могла залишатися незмінною вічно, а й за щось інше, менш очевидне.

Хоча, правду кажучи, я ніколи не була цілком упевнена, що саме він у мені цінував.

Іноді мені навіть здавалося, що його байдужість до моїх маленьких витівок була не ознакою великої довіри, а просто відсутністю бажання втручатися. Та я швидко відганяла подібні думки. Навіщо псувати собі життя сумнівами, коли все складається так зручно?

Того вечора він вислухав мою розповідь, усміхнувся й запитав, чи не мала моя мати рації.

Я засміялася.

— У чомусь, можливо. Але ж я виросла цілком пристойною жінкою.

Він глянув на мене з ледь помітною іронією.

— Це ще належить з'ясувати.

Мені сподобалася його відповідь. Власне, мені подобалося, що він ніколи не поспішав погоджуватися зі мною. У цьому було щось надзвичайно привабливе.

Тепер, озираючись назад, я думаю, що моя мати, можливо, побоювалася зовсім не того, чого варто було боятися. Вона остерігалася чоловіків, які могли скористатися моєю молодістю та недосвідченістю. А я, навпаки, навчилася уникати саме тих, хто надто відверто демонстрував свої наміри.

Найбільшу небезпеку, як виявилося, становили чоловіки, які нічого від мене не вимагали.

Принаймні спочатку.

З рештою все було значно простіше. Я чудово знала, чого вони хочуть, і, мушу зізнатися, не надто їх за це засуджувала. Адже природа була до мене щедрою, а я ніколи не страждала від надмірної скромності.

Як я вже казала, я була дуже гарненька. Довге, кучеряве волосся кольору стиглої пшениці спадало мені на плечі, м’яко обрамляючи обличчя. Густий чубчик сягав брів, підкреслюючи великі темні очі, які, за словами чоловіків, могли звести з розуму навіть найрозсудливішого з них. Маленький акуратний носик, пухкі губи й ніжна шкіра довершували картину майже бездоганної жіночої вроди. Я чудово знала, що гарна. І, на відміну від більшості жінок, не вважала за потрібне вдавати, ніби це мене дивує.

На мені не було нічого, крім того, у чому мати привела мене на світ. Лише тонке шовкове простирадло недбало прикривало пишні груди й частину сідниць. Я лежала, спершись на лікоть, і спостерігала за своїм майбутнім чоловіком, який сидів на краю величезного ліжка, заглиблений у власні думки.

Клаус був по-своєму привабливим. Правильні риси обличчя, виразне підборіддя, розумні очі й та особлива чоловіча впевненість, яка з віком або зникає безслідно, або перетворюється на щось надзвичайно привабливе. Коли він читав, то надягав окуляри в тонкій металевій оправі, які надавали йому вигляду поважного інтелектуала. Мушу зізнатися, окуляри йому напрочуд пасували. У такі хвилини він здавався ще розумнішим, ніж був насправді. А колись він мав відмінний зір і довге пряме волосся, яким неабияк пишався.Тепер від колишньої розкоші залишилися тільки спогади та гладенька лисина, що поблискувала у світлі нічних ламп.

На щастя для Клауса, жінок це анітрохи не бентежило.

Він завжди мав у них успіх. І, що найдивніше, зовсім не намагався його здобути. Жінки самі знаходили його, самі телефонували, самі запрошували на каву, а потім годинами розповідали про свої нещасливі шлюби, невдячних дітей, жорстоких коханців і несправедливість цього світу.

Подруг у Клауса було стільки, що часом мені здавалося, ніби я живу не з чоловіком, а з безкоштовною службою психологічної допомоги.