Розділ 4

Ми починаємо з найближчого. Він маленький, з вирізаними сердечками замість очей. Торкаємось одночасно, але нічого не відбувається. Йдемо до наступного. Він стоїть біля колонки, з криво усміхненим ротом. Теж нічого. Я не витримую:

— Може, треба сказати якусь фразу? Типу “поверни все назад” чи “сила гарбуза, роз’єднай нас”?

— Якщо це допоможе, я навіть заспіваю гімн, — Орест тягнеться до третього гарбуза і всередині нього знаходимо записку: “Той, хто говорить правду, зніме пута”. Я кривлюся:

— Що за дурня?

Марта знаходить нас біля барної стійки, розмахуючи клаптиком паперу, ніби трофеєм.

— Я знайшла ведучого! — простягає записку мені. — Ну, тобто, не його самого, але адресу. Ведучий сказав діджею, що після виступу їде на другий захід у стару оранжерею біля озера.

— Оранжерею? — перепитую я. — Це що, якась нова вечірка з кактусами?

— Ні, — Марта вкладає записку у мою вільну долоню. — Там сьогодні знімають хелловінське шоу. Схоже, він просто змінив локацію.

Орест перехоплює аркуш і читає адресу.

— Це за містом, хвилин двадцять їзди. Якщо поспішимо, встигнемо до кінця виступу.

— Якщо поспішимо, — повторюю я, дивлячись на наші сплетені руки.

Виходимо на вулицю. Орест натискає на кнопку й у чорному авто світяться фари. Через водійське сидіння залажу на пасажирське крісло. Права рука Ореста залишається приклеєною до моєї, тому маємо вигляд акробатів, котрі намагаються знайти зручну позу. Я обурююся:

— Відчуваю себе частиною незграбного конструктора для дорослих.

— Хочеш, я куплю тобі каву після всього цього? — Орест посміхається так, щоб це збиває мене з пантелику. Помічаю його милі ямочки на щоках і це мене бентежить. Опускаю голову донизу:

— Якщо після цього я ще зможу щось тримати.

Орест заводить двигун і ми їдемо за написаною адресою на зім'ятому клаптику. На повороті авто трохи заносить. Орест різко реагує, але я, зчеплена з ним, смикаю руку у протилежний бік.

— Ти що робиш? — В Ореста округлюються очі й здається він добряче налякався.

— Я просто намагалась допомогти!

— Ти ледь не допомогла нам у кюветі!

Я відчуваю, що цю поїздку запам’ятаю надовго. Фари вирізають із темряви вузький коридор світла, ми сидимо мовчки і кожний думає про щось своє. Орест порушує тишу:

— “Той, хто говорить правду, зніме пута”. — його голос низький, спокійний, але щось у ньому насторожує. — Так було і тій записці. Ведучий сказав, зняти маски. Може нам потрібно сказати правду одне одному?

Я ковтаю гірке плетиво, що огорнуло груди. Не збираюся ні у чому зізнаватися. Боюся кривавої розправи Ореста. Стискаю плечима:

— Ну, може, це метафора.

— Або натяк на те, що ми досі брешемо.

Він кидає короткий погляд убік, а на моїй шкірі загоряється невидимий вогонь. Наші з’єднані руки лежать між сидіннями, як доказ: ніхто нікуди не втече. Почуваюся птахою, загнаною у клітку. Чоловік сердито супить брови:

— Може, час сказати правду, Анно?

— Хто така Анна? — не роздумуючи цікавлюся.

Губи чоловіка трохи смикаються. Це не усмішка, а щось схоже на гірке задоволення.

— Судячи з усього твоє ім’я на цей вечір, Олю, — Орест обпалює мене своїми словами.

Тільки тепер я розумію, що необачно проговорилася. Вже й забула, що сказала йому, наче мене звуть Анна. Нервово кусаю губи та подумки шукаю виправдання. Чоловік зосереджує погляд на дорозі та хмикає:

— Я впізнав тебе одразу, Олю. Хоч ти і нанесла грим, проте твоя постава, голос, дотики, залишилися незмінними. Я й досі пам’ятаю ту, котра втекла від мене з побачення у моєму одязі.

Мені бракує повітря, дихання стає уривчастим. Я невміло виправдовуюся:

— Ти нічого не розумієш. Те, що тоді сталося це прикра випадковість.

— Я думав, що більше тебе не побачу, але, мабуть, доля вирішила інакше.

— А я думала, що все у минулому, а зараз сиджу, приклеєна до минулого, — трясу нашими руками.

— Зате тепер ти не вте

чеш, і здається ти мені щось винна.