Розділ 6

Ми розмовляємо, цілуємося та обіймаємося. Мені здавалося я знайшла свою людину, з якою готова йти по життю. Його губи теплі, дихання пахне кавою й м’ятою. Тривалі, трохи незручні обійми, та лагідний шепіт біля вуха викликають вогонь у животі. Я повертаю голову і бачу, що шов на спідниці розійшовся. Мені соромно зізнатися у такому і вигадую на ходу:

— Мені холодно, позичиш свій піджак?

— Звісно, — як справжній джентльмен, Орест знімає піджак та накидає мені на плечі.

— Я вийду на хвилинку.

Чоловік киває, а я тікаю до вбиральні, оцінювати масштаби катастрофи. Таке не приховаєш. Засмучена, повертаюся до залу і чую як Орест говорить телефоном:

— Так, вона тут. Ти ж знаєш, що я не готовий до серйозних стосунків. Йшовши сюди я думав, що це будуть стосунки на одну ніч, так, тимчасова розвага.

Мене кидає в жар. Я стою кілька секунд, не вірю, що я лише тимчасова розвага. На очі навертаються сльози і я тікаю у його піджаку. Вибігаю на вулицю. Дістаю з сумочки розкладний ніж, котрий завжди ношу з собою на випадок небезпеки, та пробиваю усі шини в авто Ореста.

Світло миготить, кав’ярня зникає. Ми знову у теперішньому часі, у теплій, задушливій оранжереї. Моя рука все ще з’єднана з його. Ці спогади розбурхали у мені злість. Смикаю долоню, але все ще міцно склеєна. Орест намагається мене зупинити:

— Ти тоді не дослухала.

— Я не хотіла чути, — образливо надуваю губи.

— Дослухай тепер.

У повітрі знову з’являється відлуння минулого.Чую голос Ореста, котрий говорить телефоном у кав’ярні:

— Але ця дівчина неймовірна! Мені ще ніхто так сильно не подобався. Гадаю, я з нею надовго. Я задумуюся, що може варто зав’язувати з холостяцьким життям.

Голос зникає. Я непорушно стою та дивлюся у зелені очі чоловіка. Мої пальці тремтять, а серце вилітає. Ми стоїмо настільки близько, що я чую його дихання.

— Ти справді це сказав? — мій голос тремтить від хвилювання.

— Так. Я довго тебе чекав, поки не зрозумів, що ти втекла у моєму піджаку і скрізь заблокувала мене. До сьогодні я не знав, хто порізав мені всі шини.

Я опускаю погляд. Злість поступово випаровується, тільки втома й гірке відчуття, що стільки часу минуло даремно. Я нервово кусаю губу:

— Може, нам так судилося?

— А мені здається, це була наша найбільша помилка, — Орест нахиляється і цілує мене як тоді, коли я вперше відчула смак його губ.

М’яке світло ллється з вікон, і я помічаю, що наша шкіра під зчепленими руками починає тепліти. Тонка лінія магічного клею, чи що б це не було, світиться золотом. За мить наші руки стають вільними, тільки відбиток його долоні ще кілька секунд тепліє на моїй шкірі.

— Вітаю, — до нас підходить ведучий та плескає у долоні. — Ви розкрили свої серця одне для одного.

Раптовий спалах засліплює. Ми розплющуємо очі і опиняємося у порожній оранжереї. Жодних відьом, вовкулак. скелетів, а головне зомбі. В одну мить вони десь зникли. Я усміхаюся крізь сльози. Орест дивиться просто в очі, і я вперше за весь цей вечір не хочу тікати. Оглядаюся довкола та боязко цікавлюся:

— То що тепер?

— Тепер, мабуть, каву? — несміливо пропонує Орест.

Я киваю. Ми виходимо з оранжереї. Назовні світанок, туман розчиняється у першому рожевому світлі, і світ здається трохи новим, наче в ньому знову можна почати спочатку.

Натискайте на сердечко біля книги, підписуйтеся на мою сторінку і пам'ятайте, що ви - моє натхнення!