Розділ 5

Наче шукаючи порятунку, зиркаю у вікно. Попереду видніються обриси старої оранжереї. Світло миготить всередині, мов запрошення. Я користуюся моментом та переводжу тему розмови:

— Здається ми приїхали!

У величезній старій закинутій будівлі у вікнах блимає тьмяне помаранчеве світло. Попереду видніються ворота з облупленим написом “Оранжерея Квіткова. Вхід заборонено.” Світло всередині мерехтить, наче хтось дихає ним. Орест зупиняє авто, повертається до мене.

— Ну що, журналістко, готова до продовження історії?

— Якщо це інтерв’ю з потойбіччям, то я беру диктофон — натягнуто всміхаюся, а венами просочується страх.

Ми виходимо з машини та прямуємо до оранжереї. Повітря всередині пахне вологими листям, воском і чимось старим, як пил у снах. Світло миготить, спалахує червоним, зеленим, а потім зовсім гасне на мить. Мимоволі стискаю руку чоловіка. Орест тягне мене ближче, але не так від турботи, як від страху втратити орієнтир. Тут надто лячно.

— Це точно вечірка? — шепочу.

— А що, ти думала, що оранжереї після півночі найкраще місце для пікніка?

Музика тихо грає з грамофона. Стара пісня 60-х, трохи хрипка, наче хтось крутить її з того світу на пластинці. Серед рослин і старих горщиків стоять люди в костюмах та розмовляють. Мені здаються химерними кістяки, примари, відьми. Вони рухаються повільно, плавно, наче під водою. Обличчя здаються надто справжніми. Шкіра, шви, скляні очі, які блимають. Я притискаючи плечем до чоловіка, ніби він має мене захистити у випадку небезпеки.

— Здається, вони занадто серйозно поставились до гриму.

— Ага, — погоджується Орест. — Цей чоловік має такий вигляд, ніби йому справді бракує половини щелепи.

Ми намагаємось пройти поміж натовпу. Хтось сміється, хтось танцює, але сміх якийсь дивний, уривчастий, ніби крізь тріщину. Чую хрипле ревіння. Повертаю голову і на мене щось стрибає. Кістляві пальці хапають за плечі, валять на підлогу. Обличчя з розірваним ротом, а очі білі, як молоко.

Я кричу. Відчуваю холодний подих і запах гнилі. Воно відчиняє рота, нахиляється ближче, прямо до мого обличчя. Від страху несамовито калатає серце, адреналін бурлить у венах. Орест тягне мене вбік, наскільки дозволяє склеєна рука. Б’є зомбі ногою в груди, той відлітає назад, але одразу підводиться.

— Це точно не аніматор! — я стаю на ноги та оглядаюся у пошуку шляху для втечі.

— Я теж так думаю! — Орест стискає пальці в кулак.

Музика зупиняється і всі завмирають. З натовпу виходить ведучий у костюмі вампіра якого ми шукаємо. Його голос розноситься над оранжереєю, спокійний, навіть урочистий:

— Не надто розумно з’являтися людям перед зомбі. Звісно, більшість з нас стримує свої інстинкти, але з вашого боку це відверта провокація.

— Це ж не насправді, — Андрій пирхає. — Ми прийшли за розчинником, після вашого клею у гарбузі, не можемо роз’єднати руки.

— Це не клей, невже й досі не зрозуміли?

Я переглядаюся з Орестом і ведучий продовжує:

— Сьогодні Гелловін, день, коли ми можемо вільно розгулювати перед людьми. Всі, кого ви бачите тут справжні й це зовсім не костюмована вечірка. Справа не у гарбузі, а у магії цієї ночі. Щоб роз'єднати руки, вам потрібно розкрити серце одне для одного. Ось третій гарбуз, — ведучий вказує рукою на гарбуз на столі, — він вам допоможе.

Підходимо та торкаємося гарбуза. Яскравий спалах переносить нас до кав'ярні. Ми стоїмо посеред зали, залитої теплим світлом ламп. Повітря пахне апельсинами й кавою. Я впізнаю цей вечір одразу. Те саме побачення, той самий стіл біля вікна.