Розділ 3

Я не заперечую та слухняно крокую слідом. Стоїмо біля раковини, мов два учні після вибуху на уроці хімії. Він відкручує кран, холодний струмінь б’є по наших руках. Ми тримаємо їх під водою хвилину, потім другу. Нічого не відбувається. Я втрачаю терпіння:
— Може, треба гарячу?
— А може молитву? — Орест бурмоче, проте крутить кран.
Долоні огортає гаряча вода. Ми чекаємо, але нічого не відбувається. Я втрачаю терпіння і висмикую руки.
— Гаряча вода не допомогла. Тепер у нас ще й опік.
Ми з Орестом стоїмо біля раковини, руки все ще нероздільно злиплися, а нерви давно на межі. Закручую кран. Я думаю, що нічого гіршого не може статись, коли двері вбиральні різко розчиняються.
— О, ти тут? — голос Марти звучить тривожно, як сирена.
Вона вривається всередину, у костюмі чорної кішки з блискучими вухами, і завмирає. Її погляд ковзає по мені, Оресту, та падає на наші з’єднані руки.
— Господи! — викрикує вона. — Це що таке? Він… він тебе тримає?
— Що? Ні! — я поспішно хитаю головою. — Це не те, що ти думаєш!
Але пізно. Марта вже робить крок уперед, очі блищать:
— Я знала, що він з’явиться. Читала про такі випадки, коли колишні повертаються, щоб помститися.
— Марто! — я її перекрикую, поки подруга не наговорила зайвого. — Заспокойся! Ніхто мене не викрадає. Ми просто…
— Склеїлися, — додає Орест, з кам’яним виразом обличчя.
— Склеїлися? — Марта недовірливо супить брови.
— Так, по-справжньому, — я підношу наші руки. — Бачиш? Ми не можемо роз’єднатися! Це все через якийсь гарбуз! Мабуть, його клеєм облили.
Марта повільно підходить, дивиться на нас, потім на руки, і нарешті — розуміє. Її обличчя змінюється з паніки на щось середнє між шоком і веселістю.
— Ви жартуєте? Це новий тренд у парних костюмах, так?
— Якби це був костюм, я б уже його зняла, — бурмочу я.
Орест зітхає.
— Ми пробували все. Воду, сіль, олію. Залишилась, хіба що, бензопила.
— О, чудово, — Марта закочує очі. — Ви ще вогонь додайте для повного ефекту.
Хочеться сказати щось різке, але вона нахиляється ближче й починає роздивлятися наші руки.
— Слухайте, це не просто клей. Тут, здається, щось блищить. Наче срібний пил.
Ми обоє нахиляємося так близько, що майже стукаємося лобами. І справді: тонкий, майже непомітний шар блиску, схожого на кристалики льоду, мерехтить під світлом.
— Це ж грим, — припускаю я. — Може, від конкурсного гарбуза?
— Грим не змушує людей злипатися, — у голосі Ореста відчувається обурення. — Якщо чесно, я починаю підозрювати, що це не фізика, а…
Орест замовкає, наче боїться озвучити своє припущення. Замість нього завершує Марта:
— Чиясь зла магія? Може, хтось наклав на вас прокляття?
— Та ну! Такого не буває, — я дзвінко сміюся, але у самої починають закрадатися сумніви. Миттю серйознішаю. — Чи буває?
— Не знаю, але нам точно потрібно знайти того ведучого. Я піду розпитаю, де він подівся, а ви зачекайте у залі. Стояти у вбиральні таке собі задоволення. До того, ж якщо вас побачать тут разом, то точно подумають, що ви прийшли сюди за усамітненням.
Марта виходить перша, ми слідуємо за нею. Люди танцюють, сміються, навіть не помічають, що посеред зали двоє стоять з’єднані руками, наче учасники якоїсь дивної вистави. Орест нахиляється до мене:
— Якщо я правильно зрозумів логіку цього “пророцтва”, треба знайти саме той гарбуз, який усе почав.
— Ти справді віриш у логіку в ніч, коли нас склеїло від декоративного овочу?
— Ти завжди така саркастична? — Орест нахиляється до мене, наче готовий слухати таємницю. Я гордо задираю голову:
— Лише коли мене прив’язують до чоловіків без мого дозволу, — оглядаюся довкола та панікую, — Гарбузи стояли на столі для конкурсу, але тепер стіл порожній.
Помічаю, що гарбузи розкладені по всьому залу, на підвіконнях, столиках, біля колонки, навіть на барній стійці. Дехто з гостей уже використовує їх як декорації для селфі. Не уявляю який саме той гарбуз, до якого ми торкалися. Я навіть не запам’ятала його вирізані очі та рот. Орест на мить стискає губи та швидко приймає рішення:
— Доведеться торкнутися кожного гарбуза.