Розділ 1

— У такому вигляді тебе ніхто не впізнає, і не здогадається, що ти журналістка під прикриттям, — Марта нахиляється до мене з пензликом у руці.

Вона проводить зелену лінію вздовж моєї щоки. Бачу у дзеркалі справжню відьму, а не себе. Чорні губи, гострий капелюх і глибокий відтінок смарагду на шкірі. Я хочу зробити декілька фото для матеріалу про Геловін, та втекти додому до кота й серіалу. Проте це закрита вечірка і мені довелося одягнути костюм відьми. Я заправляю русяве пасмо волосся у капелюха.

— Марто, я прийшла лише потай сфотографувати того співака Гречко.

— А заразом і розважишся. Одне іншому не заважає, а у цьому костюмі ти ідеально впишешся у тусовку.

— Розважитися? — я сміюся. — У цьому ресторані, де кожен другий у костюмі зомбі?

— Саме так! — Марта потрапляє свої трикутні вушка. Сьогодні вона жінка кішка у чорному шкіряному костюмі з хвостиком та вухами. — Дозволь ночі тебе здивувати.

Ми їдемо на костюмовану вечірку, а я вже мрію, щоб вона якнайшвидше закінчилася. У великій залі пахне гарбузами, воском і яблуками. Усе навколо мерехтить у м’якому помаранчевому світлі. Сотні вирізьблених ліхтарів усміхаються кривими ротами, зі стелі звисає декор у вигляді павуків та кажанів. На сцені ведучий у плащі вампіра щось оголошує в мікрофон і здається вечірка у самому розпалі.

Я розглядаю натовп через об’єктив телефону, шукаючи знайоме обличчя. Чоловік у костюмі пірата сидить за столиком та п’є брунатну рідину зі склянки. Співак Гречко — мій головний герой на сьогодні. Наближаюся, натискаю на екран та роблю перші знімки. Почуваюся, наче мисливець з рушницею. Помічаю, хто сидить поруч з Гречком і моє серце провалюється вниз. Орест! Його ім’я виринає в пам’яті, як спалах. Одразу пригадую його поцілунки, дотики і найгірше побачення у своєму житті, після якого пообіцяла собі більше ніколи з ним не перетинатися. Ніколи! Але тепер він тут, зі мною, в одному приміщенні, серед сотні свідків і гарбузів, що дивляться своїми порожніми очима. Я ховаюся за колоною.

— Все нормально? — Марта недовірливо зіщулює очі. — Чому ти стоїш, як статуя?

— Там, — тремтячим пальцем вказую на чоловіків, — поруч із Гречко стоїть Орест.

Марта хапається долонею за рота:

— О, той Орест?

— Саме той. Мені потрібно тікати, якщо він мене впізнає, то захоче помститися за те, що я зробила.

— Слухай мене уважно, — Марта хапає мою руку, — він тебе не впізнає. У тебе на обличчі ціла палітра болотних відтінків. 

Глибоко вдихаю. Може, й справді не впізнає. Скільки часу минуло? Років два? Навряд чи Орест пам’ятає всіх дівчат з якими цілується. Проте він точно запам’ятав, що я зробила. Таке не просто забути. Він аніскілечки не змінився. Сидить з Гречко за столом у костюмі привида. Хоча то і костюмом назвати важко. Здається він просто продіряв простирадло, намалював на ньому чорні очі й рот, а у дирку засунув голову. Я роблю ще кілька кадрів, й сподіваюся залишитися непоміченою. Музика стихає і ведучий оголошує:

— Настав час для гарбузового пророцтва! Це старовинний обряд. Хто першим знайде записку всередині гарбуза, той і отримає доленосне передбачення і приз!

Натовп вибухає оплесками. Я відступаю до стіни, нехай шукають, мені цього не треба. У моїй голові лунає зловісний сміх, як у справжньої відьми. Доля, наче вирішила пожартувати і ведучий помічає мене.

 — О, відьмочка з телефоном! Ходіть сюди, впевнений вам поталанить і ви знайдете своє передбачення.

— О, ні, ні, — я махаю руками. — Я тут глядач, а не учасник.

Не хочеться привертати до себе зайву увагу, проте ведучий вперто не відступає:

— У вас дуже гарний костюм, не варто ховати його за колоною. Виходьте!

Він бере мене за лікоть і майже тягне до столу, заставленого гарбузами. Я припиняю пручатися, адже розумію, що буде тільки гірше. Музика починає грати, а учасники, шукаючи записки, порпаються в гарбузах. Я обережно нахиляюся до одного, простягаю руку, і в ту ж мить хтось торкається того ж гарбуза з протилежного боку. Теплі, міцні пальці опиняються на моїй долоні. Підводжу погляд та завмираю. Орест. Мої очі округлюються і я сподіваюся, що він мене не впізнає. Впевнена, що після моєї витівки, він точно захоче мені помститися.

Наші пальці зустрічаються на шорсткій поверхні гарбуза і раптом усе заливає сліпуче світло. Моя рука починає свербіти, але вже за мить я нічого подібного не відчуваю. Хочу відсунути руку, але не можу. Ми пробуємо роз’єднати долоні проте марно. Шкіра наче зрослася. Моя права рука намертво приклеєна до Орестової долоні, ніби нас спаяло невидимим клеєм. 

Всім привіт! Рада бачити Вас тут! Це коротке романтичне оповідання написане спеціально для Гелловіну! Додавайте книгу до бібліотеки, щоб не пропустити нові глави. Буду вдячна, якщо натиснете на сердечко біля книги та підпишетеся на мою сторінку!

Щиро ваша — Аврелька!