2

Побачене тоді швидко вилетіло мені з голови, бо я мав і без того безліч всіляких невідкладних та важливих справ. В село приїхало чимало переселенців, яких потрібно було десь по-людське розмістити. Довелося разом сільським старостою по односельчанах і дізнаватися хто з них готовий прийняти в свої домівки тимчасових пожильців. Немало часу займав військовий вишкіл місцевої тероборони. Добровольців для неї знайшлося багацько, та лиш одиниці з них вміли користуватися зброєю. Ну і звісно ж від весняно-польових робіт на присадибній ділянці мене ніхто не звільняв. Тож кожен день був розписаний буквально ледь не по хвилинах і закінчувався він тим, що я ввечері думав тільки про те як добратися до свого ліжка.

Останні події однак змусили мене пригадати все що тоді сталося в крамниці. Почалося все з того, що кілька днів тому я був ошелешений несподіваним запитанням своєї мами.

– Богдане, а ти вже в курсі, що продавчиня Наталя загуляла? – раптом поцікавилася стара жінка.

– Що ти маєш на увазі? – здивувався я бо не володів такою інформацією.

– Та й маю що кажу. По селі вже гуляють чутки, начебто вона знюхалася з одним переселенцем.

Хай тобі грець – подумки вилаявся я. Не вистачало на мою голову ще конфлікту між місцевими жителями і приїжджими. А те що він може розгорітися в любу мить я не сумнівався ні секунди. Пані Наталя була заміжньою жінкою вже більше двадцяти років, мала трійко дорослих дітей і раніше відзначалася порядністю та розважливістю. Який же ґедзь її вкусив, що вона наважилася на такий аморальний вчинок. Рано чи пізно а слух про сімейний адюльтер дійде до її чоловіка і тоді біди не минути. Той хоч і не відзначався схильністю до насильства, та подружня зрада є подружньою зрадою і наслідки її непередбачувані.

Була слабка надія, що ці чутки про жінку лише неправдива плітка вигадана її недоброзичливцями, однак вона розвіялася вже через кілька годин коли я навідався до сільської крамниці. Там мені довелося стати свідком доволі неординарної ситуації. Вже на підході до торговельного закладу я почув як всередині соковитий баритон виспівує «Ніч яка місячна, зоряна, ясная!..». Хто володар цього мелодійного голосу і водночас виконавець такої романтичної пісні було зрозуміло без запитань. Звісно свій мистецький талант тут демонстрував Гнат Ярославович.

В крамниці я побачив власне самого артиста і продавчиню, яка спершись на ляду шинквасу з замріяним виглядом слухала його спів. Мій прихід дещо збентежив жінку, а от співак кинув на мене лише байдужий погляд і не забарився розпочати нову пісню. На цей раз це були «Розпустили кучері дівчата». Поряд на прилавку стояла вже звична банка з журавлиним морсом, два стакани наполовину наповнених цим освіжаючим напоєм і відкрита коробка шоколадних цукерків.

Картина виглядала наскільки ідилічною, що моя присутність тут видавалася абсолютно недоречною. Та мені було не до сентиментів, тож придбавши все потрібне я звернувся до невгамовного співака:

– Ігнате Ярославовичу, маю до вас конфіденційну розмову. Не хочете трохи пройтися зі мною та побалакати?

Чоловікові ця пропозиція вочевидь не надто до вподоби. Він невдоволено насупив брови, однак заперечувати не став. Підхопивши банку з морсом співак слухняно вийшов з крамниці слідом за мною.

– То про що ви хотіли зі мною поговорити? – не надто приязно запитав переселенець коли ми пройшли метрів з двадцять.

– Про вашу негідну поведінку, – коротко кинув я і відразу перейшов у наступ. – Ви розумієте, що чините неправильно?

– Що ви маєте на увазі? – Гнат Ярославович зупинився на півкроку і обурено зиркнув на мене.

– Я маю на увазі ваші нерозумні загравання до пані Наталі. Вона заміжня жінка котра прожила в щасливому шлюбі не одне десятиліття, мати трьох дорослих дітей, добра господиня, що користується повагою друзів, близьких та односельців. А ви все це хочете зруйнувати одним помахом руки. В селі вже розповсюджуються слухи про ваші занадто близькі відносини і якщо ці чутки сягнуть вух її чоловіка, то непереливки стане багатьом. Негайно припиніть ці недолугі залицяння, бо в іншому випадку великої біди не оминути.

– Пане дільничний, вибачте що не знаю вашого імені та по батькові, та чи можу я з вами поговорити відверто?

– Так, можете, – відповів я і відрекомендувався. – Мене звати Богдан Михайлович.

– Дуже приємно, – промовив чоловік і здивував мене наступним проханням. – Пообіцяйте мені, що все що зараз почуєте з моїх вуст залишиться між нами.

– Маєте на це моє слово.

– Вам, як поліцейському, мабуть відома моя біографія, – після невеличкої паузи розпочав свою розповідь Гнат Ярославович. – Знаєте, що все своє життя я віддав творчості. Та так було не завжди. В молодості у моєму серці знаходилося місце і для палких почуттів та гарячої пристрасті. Ще навчаючись в консерваторії я до нестями закохатися в одну зі своїх однокурсниць. Тоді вона видавалася мені неземною красунею. Стрункий стан, вродливе личко, розкішне чорне волосся, виразні карі очі й соковиті червлені вуста. Все це буквально зачарувало мене з першого погляду.

Я був теж парубком нівроку, тож після певних зусиль незабаром зумів завоювати серце казкової красуні. Ми почали зустрічатися. Майже три роки наповнених романтичними побаченнями, солодкими поцілунками, мріями та сподіваннями про спільне майбутнє, клятвами і обіцянками вічної вірності. На жаль всім цим побажанням і обітницям не судилося збутися. На заваді стала недуга, на яку захворіла моя кохана. Не буду говорити назву пошесті, бо для вас цей медичний термін нічого не значитиме. Скажу лише те, що вона виявилася невиліковною.