Вийняток із правил

За перші три тижні роботи Анастасія Вербицька встигла засвоїти кілька важливих правил компанії «Черненко Груп». По-перше, Максим Романович Черненко не любив запізнень, хоча сам міг скасувати зустріч за хвилину до її початку й навіть не вважав за потрібне пояснювати причину. По-друге, він не терпів помилок, але чомусь очікував, що всі навколо безпомилково розумітимуть його думки, які він далеко не завжди висловлював уголос. І, нарешті, по-третє, його настрій був чимось на кшталт погоди в горах: передбачити його було майже неможливо, а спроба пристосуватися нерідко закінчувалася неприємностями.

Настя, утім, виявилася напрочуд старанною ученицею. Вона приходила раніше за більшість працівників, затримувалася після завершення робочого дня й ретельно записувала кожне доручення, навіть якщо Максим вимовляв його таким тоном, ніби сама можливість існування блокнота була для нього образливою. Вона вже знала, яку каву він п’є, які документи воліє отримувати особисто, а які дозволяє залишати на столі, і навіть навчилася відрізняти його мовчання, що означало невдоволення, від мовчання, що означало крайнє невдоволення.

— Ти стала якоюсь іншою, — зауважила Вікторія, коли вони зустрілися біля ліфта одного вечора.

Вона стояла перед дзеркальною стіною, поправляючи довге світле волосся, яке спадало на плечі ідеальними хвилями. На ній була вузька спідниця, дорога блузка й туфлі на підборах, що, здавалося, мали власну систему навігації, адже Вікторія впевнено пересувалася в них навіть мармуровою підлогою. Вона завжди виглядала так, ніби щойно вийшла з рекламної кампанії дорогого парфуму, і ніколи не забувала нагадати про це оточенню.

— Справді? — Настя здивовано подивилася на неї. — А мені здається, що нічого не змінилося.

— От саме це я й маю на увазі, — Вікторія усміхнулася, хоча в її голосі прозвучало щось схоже на легке розчарування. — Ти працюєш у найбільшій корпорації країни, щодня бачиш мільярдера, а сама досі ходиш із цим стареньким рюкзаком.

Настя опустила погляд на свій рюкзак. Він справді був не новим, але цілком справним, а купувати інший вона поки що не планувала.

— Він мені подобається.

— Звичайно, люба. Я просто хочу, щоб ти нарешті почала цінувати себе. Ти ж тепер працюєш у зовсім іншому середовищі. Тут важливо відповідати рівню.

— Я намагаюся відповідати своїм обов’язкам.

Вікторія на мить замовкла, а потім засміялася, торкнувшись її плеча.

— Господи, Настю, ти така наївна. Саме тому я й переживаю за тебе.

Настя не стала сперечатися. Вона давно звикла до того, що Вікторія називає її наївною, хоча сама не завжди розуміла, що саме подруга мала на увазі. Іноді їй здавалося, що Вікторія просто любить давати поради, а іноді — що та відчуває потребу нагадувати їй про різницю між ними. Проте Настя не хотіла шукати прихованого змісту в кожному слові. Вона взагалі намагалася бачити в людях хороше, навіть коли ті не надто старалися це хороше демонструвати.

Саме Вікторія повідомила їй про корпоративний вечір, який мав відбутися наступної п’ятниці в одному з найрозкішніших готелів столиці. Захід присвячувався десятій річниці створення благодійного фонду компанії, але, як пояснила подруга, насправді подібні вечори були потрібні для того, щоб важливі люди могли зустрічатися, обмінюватися люб’язностями й демонструвати одне одному, наскільки успішно вони живуть.

— Ти повинна піти, — заявила Вікторія, коли Настя спробувала пояснити, що не має відповідного вбрання.

— Але я там нікого не знаю.

— Познайомишся. До того ж ти працюєш у Максима Романовича. Це вже саме собою привід.

— Я не впевнена, що він хоче бачити мене на таких заходах.

— Максим Черненко хоче, щоб усе було ідеально. А ти його помічниця, тому мусиш бути поруч.

Вікторія вимовила це так переконливо, що Настя не знайшла аргументів для відмови.

У день заходу вона довго стояла перед дзеркалом у своїй невеликій квартирі, намагаючись вирішити, чи не виглядає її сукня надто простою. Темно-синя, без зайвих прикрас, із закритими плечима й акуратним вирізом, вона була єдиною річчю в гардеробі, яку Настя вважала достатньо пристойною для вечора в дорогому готелі. Вікторія, звісно, запропонувала допомогу, але після кількох хвилин розмови з’ясувалося, що її уявлення про необхідний образ передбачало сукню, вартість якої перевищувала місячну зарплату Насті.

Тому вона вирішила нічого не змінювати.

Волосся зібрала в просту зачіску, залишивши кілька пасом біля обличчя, нанесла трохи косметики й одягла невеликі сріблясті сережки, які колись подарувала їй мати. Закінчивши приготування, Настя ще раз подивилася на себе в дзеркало й невпевнено всміхнулася. Вона не бачила нічого особливого, лише дівчину, яка намагалася виглядати доречно серед людей, для яких подібні вечори були звичайною частиною життя.

Готель зустрів її сяйвом величезних люстр, живою музикою та блиском дорогих прикрас. У просторій залі зібралися власники компаній, політики, представники великих благодійних організацій і люди, чиї прізвища Настя неодноразово бачила в ділових виданнях. Жінки були одягнені в сукні відомих дизайнерів, чоловіки — у бездоганні костюми, а їхні розмови оберталися навколо інвестицій, нерухомості та майбутніх угод.

Вікторія з’явилася майже одночасно з нею. Її чорна сукня з відкритою спиною привертала увагу, а діамантові сережки, які вона позичила в знайомої, змушували багатьох затримувати на ній погляд.

— Ти все-таки прийшла, — сказала вона, оглянувши Настю з ніг до голови. — І навіть не передумала щодо сукні.

— Вона ж нормальна, правда?

— Звичайно, люба. Просто… ти могла б трохи більше постаратися.

Вікторія поправила їй пасмо волосся, після чого, не чекаючи відповіді, рушила до знайомої компанії. Настя залишилася біля входу, намагаючись зрозуміти, куди їй краще стати й чи потрібно одразу шукати Максима.