Дівчина, котра не знала, що вона красива

Анастасія Вербицька завжди вважала, що життя було б значно простішим, якби люди народжувалися з однаковими можливостями, проте ця думка ніколи не допомагала їй оплачувати оренду квартири, купувати продукти до кінця місяця чи пояснювати власникові житла, чому черговий платіж затримується на три дні. У свої двадцять три роки Настя вже добре засвоїла, що мрії не мають особливої цінності, якщо ти не можеш дозволити собі навіть кілька днів відпочинку, а красиві слова про наполегливість і віру в себе зазвичай вимовляють ті, кому ніколи не доводилося обирати між новою парою взуття та повноцінною вечерею.

Того ранку вона прокинулася раніше за будильник, що саме по собі здавалося добрим знаком, хоча за вікном ішов холодний дощ, у крані знову не було гарячої води, а єдина праска в квартирі остаточно відмовилася працювати ще напередодні. Настя довго розглядала себе в дзеркалі маленької ванної кімнати, намагаючись переконати себе, що світла блузка без жодної плями, темна спідниця та акуратно зібране волосся цілком відповідають вимогам серйозної компанії. Вона не мала дорогого костюма, дизайнерської сумки чи взуття, яке могло б змусити охоронця бізнес-центру подивитися на неї з повагою, але принаймні виглядала охайно, а для людини, яка звикла задовольнятися малим, це вже було неабияким досягненням.

— Усе буде добре, — тихо сказала вона своєму відображенню, поправляючи комір блузки. — Ти просто прийдеш, розкажеш про себе, відповіси на запитання й отримаєш роботу.

Відображення не висловило жодних заперечень, тому Настя вирішила сприйняти його мовчання як знак підтримки.

Вона вимкнула світло, перевірила вміст сумки, переконалася, що взяла документи, резюме та невеликий блокнот, який придбала ще під час навчання, а тоді поспішила до виходу. На кухонному столі залишалася половина вчорашньої булочки, яку вона збиралася з’їсти дорогою, проте телефон завібрував саме тоді, коли Настя вже зачиняла двері.

Повідомлення надійшло від Вікторії, її колишньої одногрупниці й найближчої подруги, принаймні саме так вони називали одна одну в соціальних мережах.

«Ну що, Попелюшко, сьогодні підкорюєш столицю? Тільки не забудь, що багаті чоловіки люблять упевнених у собі жінок. І не надягай ту свою стару сумку, благаю. Ти ж не хочеш, щоб тебе прийняли за прибиральницю».

Настя перечитала повідомлення двічі. Їй хотілося відповісти щось дотепне, проте жодна фраза не здавалася достатньо вдалою, тому вона обмежилася коротким смайликом і сховала телефон до кишені. Вікторія завжди вміла підбадьорювати людей так, що після її слів хотілося не підкорювати світ, а повернутися до ліжка й більше ніколи не виходити з дому.

Утім, сьогодні Настя не могла дозволити собі такої розкоші.

Вакансію помічниці адміністративного відділу в компанії «Черненко Груп» вона знайшла випадково, переглядаючи оголошення пізно ввечері. Заробітна плата виявилася настільки високою, що Настя спершу вирішила, ніби помилилася рядком, а потім ще кілька разів перевірила назву компанії, вимоги до кандидатів та адресу офісу. Їй не потрібні були мільйони, особистий водій чи квартира з панорамними вікнами. Вона хотіла лише перестати боятися кожного несподіваного рахунку, допомагати матері, яка жила в невеликому містечку, і хоча б раз у житті купити собі щось гарне, не підраховуючи подумки, скільки днів доведеться харчуватися макаронами після такої покупки.

Саме тому вона подала заявку, хоча чудово розуміла, що шансів у неї небагато. Компанія належала до найбільших у країні, її керівник регулярно з’являвся на обкладинках ділових журналів, а співробітники, судячи з фотографій на офіційному сайті, виглядали так, ніби народилися в дорогих костюмах і ніколи не стояли в черзі до каси зі знижковим купоном у руках.

Проте вчора ввечері їй зателефонували й запросили на співбесіду.

Цього було достатньо, щоб Настя повірила: можливо, цього разу їй справді пощастить.

До бізнес-центру вона дісталася за дванадцять хвилин до призначеного часу, але дощ, затори та довжелезна черга біля кав’ярні на першому поверсі переконали її, що доля не збирається полегшувати їй шлях безкоштовно. Коли вона нарешті отримала свою каву, до співбесіди залишалося сім хвилин. Настя подякувала баристі, обережно взяла паперовий стаканчик і рушила до ліфтів, притискаючи сумку до боку, аби не зачепити нею людей, які поспішали повз.

Вона майже встигла дістатися до потрібного коридору, коли важкі двері відчинилися просто перед нею.

Настя не встигла загальмувати, незнайомець не встиг відступити, а кава, яка ще секунду тому здавалася найнадійнішою річчю в її руках, здійснила короткий, але руйнівний політ.

Темна рідина розлилася по білосніжній сорочці чоловіка, залишивши на тканині кілька широких плям, а пластиковий ковпачок відлетів убік і покотився мармуровою підлогою. Настя завмерла, дивлячись на наслідки власної необережності, і лише тоді підвела очі.

Перед нею стояв чоловік, якого вона впізнала б навіть без фотографій у ділових журналах.

Максим Романович Черненко.

Власник «Черненко Груп», наймолодший керівник у списку найвпливовіших підприємців країни, людина, чиє обличчя регулярно з’являлося в новинах у супроводі слів про стратегічне мислення, виняткову ділову хватку та безпрецедентні фінансові успіхи.

А ще, як тепер могла переконатися Настя, чоловік із напрочуд виразними рисами обличчя, темним волоссям, недбало відкинутим назад, і плечима, які здавалися надто широкими навіть для дорогого костюма. Він був високим, настільки, що Насті довелося задерти голову, аби подивитися йому в очі, а його холодний погляд обіцяв неприємності всім, хто наважувався порушити встановлений ним порядок.

Зараз цей погляд був спрямований просто на неї.

— Я… перепрошую, — видихнула Настя, відчуваючи, як обличчя миттєво спалахує. — Мені дуже шкода. Я не помітила, що двері…