***
/Рена/
– Сонце зайшло…
Клац.
– Так тихо… І вітер…
Клац.
– Навіть хвиль не чути…
Клац.
– До опівночі довго…
Клац-клац.
– Я повинна щось зробити.
Клац-клац.
– Знаєш, одного разу я спробувала створити перехід до брата, але у мене нічого не вийшло…
Клац.
– Може хоч хтось відповісти, чи я тільки з мерцем говорю?!
Довгий кіготь Стража пройшовся піщаним берегом, виводячи: «Я не мертвий». Мені стало соромно. Справді, хіба він винен, що ні Гент, ні Лан мене не слухають?
– Вибач.
Клац.
– Припини!
Сподіваюся, відповіддю була усмішка. Чи оскал?
«Немає сил чекати, відьмо?» – сильний вітер засипав слова швидше ніж Страж писав фразу.
Я кивнула. Мене мучило дивне передчуття… Наче відбувалося щось, чому ми могли б перешкодити. Зараз! Тільки зараз, хоч до півночі залишилося недовго.
«Ти маєш вирішувати сама», – Шерван немов висловлював вголос мої думки.
«Маєш… сама…» – з кожною миттю ці слова ставали більш значимими.
– Я ніколи не була в усипальниці, – останній сумнів.
– І ніколи не будеш, – тихо вимовив Гент.
«Бачиш? Він не розуміє, як важливо допомагати. Краще запобігати, ніж оплакувати. Ціле місто…» – Страж підштовхував мене до авантюри, але я дивилася на пісок і відчувала, що пропускаю дещо важливе. Мені слід було зрозуміти, що саме… Якби хтось міг підказати…
Підказати? Мене осінило. Ще вчора я б ніколи не зробила цього! Ніколи не визнала б, що не здатна з чимось впоратися. А зараз мені раптом страшенно захотілося перекласти відповідальність на чужі плечі.
Легкий запах нарцисів – улюблених квітів бабусі, шелест маминих блакитних фіранок, світляк у рожевому абажурі, стара картина на стіні… Я на власні очі бачила наш дім, але не могла його відчути. Невже не вистачало сил? Вицвіла фарба на стінах, розмальований портрет Його Величності, очманілі очі сторожа… ага, в школу заглянути вдалося. Тоді в чому річ?
Я спробувала ще раз. Стоси книг біля стіни, покривало з крилатим конем, зламана засувка на вікні… і нічого! Ніби я подорожувала в спогадах. Або?.. Неможливо! Але гартонець надто старанно щось від мене приховував.
Та ні, наш будинок не міг зникнути!
І Лан носився зі мною як із кришталевою…
– Генте, слухай, – мені вдавалося говорити майже спокійно, – хочу про дещо запитати. Таке, дрібниці. Коли ти дізнався, що я – остання відьма?
– Рено… – Його сумні очі говорили більше ніж слова.
– Коли, Генте?
– Тої ночі, коли ми шукали тебе по всьому Мелосу.
– А ти, Лане? Ти знав ще в селі ельфів, правда?
– Рено…
Підозрюю, треба було готуватися до величезної порції співчуття і каяття. Але я не збиралася слухати красиві фрази про життя, смерть і обов’язок. Мені лише хотілося, щоб здогад був помилковим! Щоб біль пішов… І сині очі не дивилися так приречено, ніби це Гент в одну мить втратив усю сім’ю.
– Що з ними сталося? – мій голос немов належав комусь іншому.
– Переміщення. Твій дім був захищений від будь-яких загроз, тож його вночі перемістили у Світ Тварюк. Будинки інших відьом теж.
– Що?! – Я не вірила своїм вухам. – Вони живі?! То якого Реха ви мене лякаєте?
– Звідти не можна повернутися, – з легким подивом пояснив Лан. – Нікому. Навіть таким, як ти.
– Але вони живі!
– Ти ніколи їх не побачиш, – продовжив думку біловолосого Гент. – І не дізнаєшся, що з ними.
Я розсміялась. Як їм пояснити, що головне – життя, а не відстань? Пам’ять, а не розлука? Надія, а не розбите серце?
Так, моя сім’я дуже далеко! Там, звідки не можна повернутися. Світ Тварюк створили Перші маги, і вони добряче подбали, щоб навіть відьми були безсилі перед невидимою стіною, що оточувала величезний материк у західній півкулі. Але рідні живі!
Я ні на мить не сумнівалась: одного разу ми знову побачимося. Можливо, для цього мені доведеться змінити місце проживання… Хоча навряд чи батьки хотіли б цього. Їм більше припало б до душі… Ой, мріятиму пізніше!
– Ти – остання відьма, і зобов’язана відродити свою расу.
У сенсі – плодитися доти, доки у якогось нащадка не відкриється дар? Краще б Лан не казав цих слів! У мене перед очима відразу ж виникли «Головні правила поведінки для благочестивої пані», і нічого доброго таке видіння не віщувало. Принаймні досі моя реакція на творіння веллійських знавців благопристойності була непередбачуваною.