ГЛАВА 27.1. Черговий поворот

/Навагрем/

Будівничі усипальниці Сім’ї постаралися на славу. Мені важко було уявити, як один за одним у камені з’являлися величезні зали і виникали широкі сходи, що вели вниз – туди, де нестерпний жар вогняної чаші розганяв віковічний морок підземелля.

Кажуть, той, хто добровільно увійде в полум’я, стане вічним оборонцем гробниці – Стражем. Тим, кого не можна ні перемогти, ні вбити. Тим, хто вільно відвідує світ Смерті. Тим, кому судилося бути найжахливішою легендою!

Імена героїв, чиї життя розчинилися в бурхливому котлі, знає кожен нічний – і ніхто крім них. Усього три імені. За тисячоліття тільки троє зважилися на таке існування!

Перша – Геліота, одна з Принцес, яка не знайшла свого місця в цьому світі. Вона жахала Сім’ю доти, доки Мірано, найстаріший із тодішніх вождів, не кинувся у вогонь за відповіддю.

Були колись герої!

Справжні, а не кривляки як Лан.

Ніхто не в знає, чи можуть Стражі спілкуватися між собою, але з появою другого кістяка почалася деяка подоба співпраці між ними та нічними. Щоправда, полягала вона в тому, що волю Стражів придушували сильні заклинання. Колишня Принцеса Ночі і ватажок кількох кланів стали слухняними маріонетками, і нечисленні голоси невдоволиних таким станом речей не могли нічого змінити.

Але роки стирають усе, навіть спогади, особливо серед молодих. На той час, коли почалося винищення Сім’ї, вогняній чаші вже поклонялись як джерелу сили, бо ж магією звідти несло добряче, майже як у Храмових землях.

Однак залишалися літописи і хроніки, в які мало хто заглядав. Крім вчених, звісно.

Коли майстра Кені-мея підло вбили, його учень Шерван зважився повірити давнім переказам і увійшов у розпечену лаву… Так з’явився третій Страж, і, на відміну від двох перших, накази вождів він наче й не чув. Є припущення, що Шерван ще за життя подбав про це – як-не-як, учень великого винахідника міг себе захистити.

Спочатку всі захоплювалися мужністю одноплемінника і тією спритністю, з якою він розправлявся з ворогами, але… війна закінчилась, тож бунтівний Страж не влаштовував нікого.

Там, де безсила магія, виручає хитрість. Ніхто не знає, що трапилося з третім кістяком. Він просто зник, а з нині живих хіба що Дайлен міг би щось розповісти про його долю.

– Кер'яле, досить історії! – не те щоб мені було зовсім нецікаво, проте через монотонні спогади нічного я ледь не впав зі сходинки.

– Га? – і щоб мені провалитися, якщо в його голосі не звучало здивування!

– Нічого! – огризнувся я.

Не зізнаватися ж, що мені вдалося почути думки «сусіда»?

– Яка історія? – допитувався нічний. – Я ніяк не второпаю, чого домагається Дайлен!

Ще краще… Якщо це не думки, то – спогади?..

Чи знання?

Та яка різниця! Треба швидше вибиратися звідси, поки я остаточно не здурів! А то зіллються наші свідомості, і прощавай, Навагреме…

Ех, краще б усе залишалося як раніше! Я навіть звик трохи до голосу в голові. Можу закластися, Кер'ял теж не хотів би перемішатися з моїм розумом, чи як це називається по-вченому.

– …еме! Навагреме! Перевертню! – ну ось, знову я примудрився випасти з реальності, змусивши вампіра нервувати.

І чого йому? Начебто ж навколо спокійно, нічиєї зайвої присутності не відчувається… перевертень та вампір, ось і все.

Вампір?!

– Що з тобою?! Дайлен повертається!

– І…

Договорити мені не дозволили.

– Мовчи! Він зовсім близько! – ага, Кер'ялу кричати можна, його ніхто, крім мене, не чує. – Спробуй тихо спуститися вниз і сховатися на якомусь із ярусів!

Легко сказати! А про те, що всі нижні рівні забиті голодними гномами, він, певна річ, забув. Я краще стрибнув би у вогняну чашу, ніж опинився б знову серед зубастих коротунів! Та й не покриватимуть вони мене навіть в особистих інтересах, видадуть у надії на позачергову порцію картоплі.

Вампір сипав порадами щодо гри в хованки, але у мене була власна думку, і полягала вона в тому, що якщо я пережив лежання в труні з давньою покійницею, то і вожака Сім’ї обдурити зможу. Тільки б піймати кого-небудь із його прихвоснів! Мій напіводягнений вигляд підозрілий сам собою, і Дайлен напевне засумнівається, що щось брудне, у трав’яній спідниці на нього працює.

Здається, нічний поспішав. Його присутність відчувалася виразніше, змушуючи мене пришвидшуватись і обдирати шкіру на поворотах сходів.

Дикий план прикинутись якщо не помічником, то хоча б помічником помічника, так захопив мої думки, що на наглядача, який з’явився попереду, я кинувся з радісним передчуттям близького успіху.

– Маргет! – пожежними дзвонами гримнув у голові Кер'ял.

Та він запізнився…

Останнє, що промайнуло переді мною, – ненависне обличчя вбивці і його тонкі губи, що розтягнулися в зловісній посмішці, а потім навколо затанцював зелений вогонь…

Я закричав? Еге ж, я рвав горло так, немов від цього залежало моє життя, і мені зовсім не соромно. Адже це вже відбувалося – не зі мною, а з тим дитинчам перевертнів, чиє тіло тепер належало мені.