/Навагрем/
Їх було безліч. Маленькі, обірвані, вони люто рвали товсті ланцюги, що сковували їхні кінцівки. Спочатку я очам своїм не повірив – які ще гноми в могильнику Сім’ї? І гномки, і гноменята… Кер'ял тихо і дуже інтелігентно матюкався, висловлюючи подив, а в мене не вистачало уяви придумати якесь пояснення того, що відбувається.
Я стояв посеред одного з нижніх ярусів усипальниці (як підказав нічний) із трупом на плечі і почуттям нереальності, дивився на фігурки між трунами, а гноми швидко перешіптувалися, показуючи на мене пальцями. Згоден, спідничка з трави і наполовину змита глина виглядали кумедно, проте, як на мене, маленький народ не в тому становищі, щоб насміхатися. Втім, моя ошелешена фізіономія теж заслуговувала на увагу.
– Поклади мене куди-небудь в куток і запитай, що вони тут роблять! – наказав Кер'ял. – Будь ласка, – додав, бачачи, що я не поспішаю виконувати вказівки.
– Що…
Закінчити питання не вдалося. Товстенький гном штовхнув мене під коліна, другий ударив кулаком у живіт – і я опинився на холодній кам’яній підлозі, притиснутий важкими тільцями, а чиясь долоня затискала мені рот. Моїм першим бажанням було схопитися і розкидати дрібноту по всьому залу, і, напевно, у мене б це вийшло, але Кер'ял попередив:
– Краще не смикайся, вони хочуть тебе врятувати.
Ніби на підтвердження його слів грубий голос гаркнув майже над моєю головою:
– Жерти подано!
Щось посипалося додолу. До мене підкотилася надтріснута обвуглена кулька, і, гадаю, тільки нюх перевертня зумів розпізнати в ній запечену картоплю.
Задзвеніли ланцюги – гноми підбиралися до розкиданої їжі. Вдалині лунали знущальні запрошення до трапези і розліталася їжа.
Коли наглядачі пішли, мене відпустили.
– Запитай, що тут відбувається! – повторив Кер'ял.
Я й рота не встиг розкрити, а навколо заохали і заголосили:
– Допоможи, пане!
– Спаси нас, пане!
– Не йди!
– Пожалій!
– Тут жінки!
– Діти!
Мені в руки дали щось розміром як кошеня, що виявилося крихітною людиною, зовсім не схожою на підземних жителів. Я розчулився. Який лиходій міг привести сюди дитину?
– Навагреме, ти збираєшся гратися з домовичком чи нарешті запитаєш, якого Реха тут відбувається? – голос нічного дзвенів від люті.
Я придивився уважніше. Домовичок? Напевно, не вчасно впав у гномівський колодязь. Але яка різниця? Дитина – вона і в Мелосі дитина… ні, це я, звичайно, ляпнув не те. У вільному місті вік – показник уразливості.
– Що з вами сталося? – питання довелось повторити кілька разів, перш ніж довгобороді перейшли від прохань до скарг.
– Обдурили!
– Викрали!
– Забрали!
– Звели!
У мене аж голова закрутилася від їхньої тарабарщини.
– Поклич Старійшин! – в гулі безлічі голосів я насилу розчув пораду Кер'яла.
Старійшин на цьому ярусі не було.
– Знайди того, хто наказав заховати тебе від наглядачів!
Широкоплечий коротун, невисокий навіть за мірками гномів, почав задкувати ще до того, як я вимовив питання. Схопити його за комір виявилося легко, бо ж інші мешканці Підземного світу понуро повернулися до картоплі.
Гном виблискував очима з-під густих брів і не збирався полегшувати мені завдання. Він був теж обірваний і брудний, але, якщо я правильно пам’ятав нудні уроки вчителя міжрасових відносин, срібний обруч із зеленим каменем на його голові означав наближеного до Старійшин. Чи родича? Варто було слухати уважніше… З іншого боку, навіщо забивати пам’ять непотрібними знаннями, якщо можна просто запитати? Що ж, для зародження дружніх стосунків треба познайомитися…
– Привіт, я Навагрем із… із перевертнів. А ти хто?
Коротун не оцінив люб’язного звертання – хмурився і кидав косі погляди. Хм, ну гаразд. Я зробив усе, що міг, заради бесіди двох цивілізованих істот, і готовий зі спокійною душею витрусити з дрібноти відповіді.
– Мені здається, тобі треба опустити його на землю або посадити на яку-небудь труну, – дипломатично зауважив Кер'ял. – Гноми гордовиті, хоча й ставлять на перше місце вигоду. І вони звертаються до чужих на «ви».
Ага… Нічний, без сумніву, мав рацію, я навіть злегка засоромився і поспішив виправити становище. Прилаштував гнома на прозору кришку, під якою лежала неймовірно вродлива вампірка, недбало обтрусив його порваний костюм і повторив:
– Привіт! – не забуваючи дружелюбно усміхатися.
– Я Мурр-ро, старший син Молодшого Старійшини, – неприязно буркнув коротун.
– Дуже вдячний, ти… ви врятували мене! – життєрадісно подякував я. Потім згадав, що можу похвалитися не тільки міцними рівними зубами, а й навдивовижу загостреними іклами, і поспішно закрив рот.