23.3

«Поїздка» завершилася, перш ніж вдалося підібрати слова для вираження свого обурення. Гартонець загальмував так різко, немов наткнувся на невидиму стіну. Мене хитнуло, а наступної миті біля самого вуха пролунало застережливе шипіння.

Я слухняно завмерла, не в змозі навіть заплющити очі. Деякий час приголомшуючу тишу порушував тільки стукіт наших сердець. І чому мені раніше здавалося, ніби серце не-людя б'ється дуже повільно? Гент повністю це спростував. Молоточок у його грудях колотився як у захеканого цуценяти, і, дивна річ, це мало заспокійливу дію.

– Уже можна дихати, – в шепоті гартонця я відчула усмішку і зрозуміла, що справді затримала подих. – Він відійшов.

– Хто?

– Можливо, Страж. Почекай трохи, Рено.

Мене дбайливо притулили до стіни.

– Куди ти?

– Зараз повернуся.

Ось і вся відповідь. А якщо…

– Ходімо, – міцні пальці стиснули мою руку, – скоро буде світліше.

Я підскочила від несподіванки. Могла б заприсягтися, що він нікуди не відходив. Мені й обуритися не вдалося!

Світліше – це, звичайно, сильно сказано, проте через деякий час перед нами майнули ледь помітні синюваті відблиски, а незабаром у коридорі потроху почала з'являтися темна цвіль, що тьмяно світилася. З кожним кроком її ставало більше, поки не залишилося жодного каменя, вільного від всюдисущих ниток.

– Стій! – Гент притиснув мене до стіни. – Не дихай.

Тепер, коли темрява не налягала зусібіч, зробити це було набагато важче. Я набрала повні легені повітря і ледь не закашлялась.

– Голосно не дихай.

Але попереджати не мало сенсу. Я побачила те, від чого волосся заворушилося на голові. Не знаю, чому гартонець назвав це створіння Стражем. Воно йшло абсолютно безшумно, хоч і складалася з кісток і металу. Високий чорний скелет із двома короткими шаблями в руках. Якщо мене не обманював зір, на його зброї виднілася спечена кров… Втім, у напівтемряві я могла і помилитися. З ким йому воювати в старому, давно забутому підземеллі?

Страж підходив із тієї ж сторони, що й ми. Від нього виразно несло гаром. Якщо він бездумно курсував по коридору, то можливо, попереду нас чекало полум'я.

Скелет порівнявся з нами. Він пересувався неспішно, а біля нас його крок сповільнився ще більше. Потім Страж зупинився. Череп з порожніми очницями повернувся до нас, кістляві руки схрестили шаблі, на яких я чітко побачила досить свіжу кров… Нижня щелепа, що трималась незрозуміло як, пішла вниз у жахливій подобі посмішки. Невже він милувався своїм відображенням у моїх широко розплющених очах? Бр-р-р…

Гент притискав мене до стіни всім тілом і не міг бачити того, що відбувається позаду, але я відчувала, як напружилися його м'язи. Здалося, що в камені залишиться мій відбиток… Тим часом скелет розхитувався і, схоже, не поспішав нападати. Ба більше, йому хотілось пограти. Загострений кінчик однієї з шабель повільно поплив до мого обличчя. Посмішка Стража стала ширшою, наче він намагався реготати.

Я не знала, що робити. Гартонець не бачив зловісної міміки супротивника. Як подати йому сигнал про небезпеку?! Поворухнусь – і клинок розкроїть мені голову, стоятиму стовпом… Хтозна, що потрібно проклятому кістякові? Раптом йому нудно, та й усе? Але ця кров!..

Шабля різко стрибнула вперед, цілячись мені в око. Я відскочила – точніше, спробувала відскочити. Гент потягнув мене вниз, і лезо вибило іскри з каменю. Хтось скрикнув. Можливо, я.

– Сюди!

Гартонець мало не волоком потягнув мене вперед. Останнім, що я побачила, озирнувшись, був Страж, який намагався піднятися на одній нозі. Друга була зрубана вище коліна, поруч із нею валялися уламки шаблі.

– Та швидше, поки він не додумався пересуватися на руках!

З кожним кроком Гент біг усе повільніше. Коли я вирвалася на кілька чешів уперед, мені сяйнув здогад.

Я озирнулася. Так і є – за нами тягнулася масляниста кривава смуга, яку швидко вбирала цвіль. І наростало клацання кісток…

Рішення прийшло миттєво. Якщо гартонець вважав за краще тікати, то шансів на перемогу нема. З іншого боку, здоров'я скелета теж злегка похитнулося, тобто протистояти йому можна. А хто краще за всіх винищує породження зла? Ха! Той, хто не одне тисячоліття присвятив боротьбі з ворожими створіннями. Лан, простіше кажучи. Що йому якийсь там Страж? Та й сподіватися на це було набагато приємніше, ніж уявляти, як наближається покалічений кістяк.

– Ворушися! – грубо штовхнув мене Гент, вирвавшись уперед. – Цій тварюці без різниці, рухаємось ми чи дотримуємося правил!

Я й ворушилася як могла. Але надовго сил не вистачило. Коли коридор звернув убік, гартонець мав вигляд живого покійника. Він ледве пересував ноги, тримався однією рукою за стіну, а другу притискав до живота. Я намагалася сконцентруватись на Лані, проте думки поверталися до переслідувача.

За поворотом нас чекав неприємний сюрприз. Кам'яна стеля обвалилася, повністю перекривши хід, і лише вгорі темніла діра, яка вела на наступний ярус підземель. Обвал стався недавно, бо ж цвіль не встигла повністю обплести каміння.