23.2

***

/Рена/

– Темної ночі в темному лісі відчинилися темні ворота темного замку, і з них виїхала темна карета, за темними занавісками якої ховалося темне личко темної дами, що поспішала у своїх темних справах, – похмурим шепотом продекламував Гент.

– Не смішно! – огризнулась я і знову наступила йому на ногу.

В цьому кошмарному підземеллі легко було почуватися кротом, який опинився на поверхні. Грубо кажучи, я не бачила ні… нічого, одним словом. Хіба що волоссям гартонця іноді пробігав легкий відблиск, але, цілком можливо, зі мною грала уява. А ось його очі світилися. На жаль, Генту не вистачало такту запропонувати мені руку.

– Рено, досить, га? Від цього нікуди не дінешся. Тим паче, зараз поганий момент для боротьби із собою.

Якби з темряви вискочив Лан із криком: «Ось і ви!», я б здивувалася менше. Цікаво, що там знову зі мною не так? «Боротьба із собою!» – треба ж, як загнув! У мене навіть слів не знайшлося для гідної відповіді.

– І потім, – продовжував гартонець, – тобі ж подобалося бути відьмою! Що встигло змінитися?

– Нічого, – я все ще не розуміла, про що ми розмовляємо. – І проти відьмацтва я нічого не маю… крім деяких незначних деталей. А в чому, власне, проблема?

Він проігнорував моє запитання.

– Тоді не топчися по ногах! Дуже дратує.

– Але я…

– Ти ж відьма, захочеш – і побачиш, куди ступати, – без тіні сумніву запевнив Гент.

Я відкрила і закрила рот. От, що називається, сама собі викопала яму… хизувалася здібностями, але забула розповісти: ілюзії вимотують більше ніж робота у каменоломнях. І якщо в звичайному житті я завжди була сповнена сил і впевнена, що незабаром відпочину, то тут бозна-скільки підтримувати міраж, ризикуючи незабаром впасти від виснаження, мені не хотілося. Як і розповідати, що, по суті, дуже скоро я стану безпомічнішою за кошеня.

Я не хотіла, щоб гартонець вважав мене тягарем. Ні, нехай він преться вперед, як наказує їхній безглуздий кодекс воїна, а не постійно замислюється, чи не час запропонувати допомогу. Як-небудь тил я прикрию, але витрачати сили на таку нісенітницю, як освітлення шляху… ну ні, вибачте! Та й Гент на темряву не скаржився.

– Хто сказав, що я нічого не бачу? – вкотре за сьогодні обурилась я.

– Мої відтоптані п’яти! За дурня мене маєш, Рено? Не хочеш скористатися даром – скажи прямо. Навіщо злитися?

– Я користуюсь!

– Тоді доганяй.

Схоже, у гартонця урвався терпець. Його швидкі легкі кроки затихли вдалині, а я залишилася одна в цілковитій темряві – зла, втомлена і розгублена.

– Щоб тебе!..

Глухе відлуння щось прошелестіло у відповідь.

Ну і добре!

«Бачу… все бачу в темряві… підлогу… стіни… поворот…» – раптом я схаменулась. Яке до Реха бачення – переді мною відкривалися мої ж ілюзії. І якщо уявити портал… ні, з порталами поки рано практикуватися, не вистачало ще в світ Тварюк потрапити. А ось шлях до порталу… цікава думка! Угу, і потім чоловіча частина нашої команди шукатиме мене по всьому підземному світу. Та й що мені одній робити в Гартоні?

– Генте!

І знову відповіло тільки відлуння. Втім, далеко піти він не міг. Принаймні я на це сподівалася.

У моїх руках з'явився маленький жовтий ліхтарик. Слабкий промінь вихопив із темряви частину грубо обробленої кам’яної стіни і бічне відгалуження коридору дещо далі. Цього тільки не вистачало… І вирішуй тепер, куди саме попрямував гартонець.

– Генте! Ге-енте!

Тиша. Просто чудово.

Я підійшла до вузької діри в стіні. Ого! Виявляється, це ніяке не відгалуження, а прохід в інший, паралельний коридор.

– Генте! – На відповідь я вже не розраховувала, але для очищення совісті чого тільки не зробиш.

– Навіщо кричати? Ноги відтоптала, вуха…

– Гад!

– Де? – Цей негідник боком протиснувся до мене. – Я його зараз навчу ввічливо поводитися з дівчатами… вибач, з відьмами.

– Дурень! Тобі смішно?

Гартонець сліпуче посміхнувся:

– Я просто задоволений.

– І чим же? – крізь зуби запитала я.

– О-о-о, – багатозначно протягнув він, – це довгий перелік. По-перше, ти перестала вдавати безпорадність. По-друге, визнай, що тобі без мене було страшно. Ці крики: «Генте! Генте!» я інакше інтерпретувати не можу. По-третє, оскільки моя дружина…

– Досить і цього, – оманливо ласкаво промовила я, понад усе на світі бажаючи стерти посмішку з його самовдоволеної фізіономії. – А тепер послухай мій варіант подій, любий! Я намагалася створити шлях до порталу, – ця маленька неправда змусила його застигнути, – коли ти щось надумав і покинув мене одну. Я кричала, як проклята, оскільки не хотіла залишати тебе тут, поки ти насолоджувався власними ілюзіями. Я марнувала сили на дрібниці на кшталт ліхтаря, щоб знайти тебе, замість того, щоб іти до мети. То хто з нас кому потрібен?