ГЛАВА 23.1. Мить удачі

{Навагрем}

Я просидів на трохи обвуглених колодах, що колись служили основою фортеці, до самого вечора. Нічний запевняв, що якщо побудований ним будинок витримав дикий напір вулкана, то й мешканці Кривавого озера йому не зашкодять. Наче ми обидва не чули, як шкреблися міцні зуби об дерево…

Колишнє тіло Керьяла довелося використовувати як лавку, інакше воно періодично намагалось зісковзнути у воду. А ганятися по надзвичайно нестійкій конструкції за трупом у мене не було ні найменшого бажання. Крім того, я став жертвою морської хвороби. Чи це регулярний струс мозку давав про себе знати?

Дивно, проте жодних ознак активного вулкана не було. Думаю, нічний мав рацію – стихія відчула магію і вирвалася, щоб насититись. Їй же невтямки, що обрушилася вона на ні в чому не винних людей…

Спочатку від сусіда безперестанку сипалися ідеї порятунку. Наприклад, він пропонував використовувати своє тіло як пліт, але коли один із монстрів перестрибнув наш плавучий прихисток, різко змінив плани. Ще Керьял хотів, щоб я прокусив собі зап'ястя і напився крові, а він спробує скористатися магією нічних. Від думки про це мені захотілося кинутись у воду… Також вампір сказав, начебто може навчити мене ритуалу створення рабів на кшталт послушників, і радив застосувати отримані знання для приборкання якогось монстра. Я підозрював, саме цим він займеться, коли моя свідомість засне.

Загалом, перспективи відкривалися райдужні… і кола перед очима плавали веселенькі. Так погано мені не було навіть після першої зустрічі з послушниками.

До вечора погода зовсім не змінилась, а от із озером коїлося щось дивне. Хоч ніякого вітру не відчувалося, піднялися хвилі. Спочатку невеликі, потім заввишки у кілька чешів. Будинок не просто розгойдувало – він носився по озеру як оскаженіла каравела.

Керьял не подавав голосу від полудня. Може, образився (так, я заперечив його ідеї в дещо грубій формі) – або ж обдумував наступний проєкт (гадаю, настільки ж божевільний, як і попередні).

Ми виписували криві петлі по воді, мене вивертало на кожному різкому повороті, нічний мовчав, а озеро змінювалося в міру настання темряви. Коли з’явилися Рун і Рунна, над поверхнею води плавав червоний туман, в якому клубочилися іскристі вихори. Краса, та й годі!

Створювалося враження, що мешканці водойми вирушили дивитися підводні сни. Я до різі в очах вдивлявся у далечінь, але не помічав жодного сплеску лускатого хвоста. Якщо страховиська з глибини справді заснули… Розпитати б Керьяла, як він переплив Криваве озеро!

Немов у відповідь на мої думки, нічний промовив:

– Будь дуже уважний.

Вихори з танцюючими в них іскорками почали рухатися. Спочатку повільно і нерівно, однак з кожною миттю їхній хід ставав швидшим і чіткішим. Вони збиралися в кола – безліч яскравих кіл на поверхні води. Великих хвиль не було, а що творилося під туманом, знали тільки боги.

Коли кола повністю сформувалися, піднявся туман. Поступово він застелив усе навколо, але не відчувався ні на обличчі, ні на одязі. Незабаром навіть сяйво зірок забарвилося в пурпур, а Рун і Рунна,  що піднімалися небосхилом, здавалися викупаними в крові.

У центрі кожного кола утворився вир, з якого заструїлося біле світло, сліпучо яскраве у червоній напівтемряві. Одна з таких воронок виднілася досить близько від нашого притулку.

– Це – портали у світи смерті, – буденним тоном пояснив Керьял. – Пам'ятаєш історію, Навагреме? Криваве озеро з'явилося в долині, де сталася найбільша битва нашого світу. Перші маги, люди і не-люди… Тут полягло стільки живих істот, що смерть століттями відмовляється покидати це місце.

– Ти вже говорив, – огризнувся я. – Називав його природним порталом. І що ж у ньому природного, якщо він виник з вини людей?

– Не чіпляйся до слів, – роздратовано буркнув нічний. – Портали Кривавого озера стабільні майже дві тисячі років. Вони ведуть до Реха, або в стародавні катакомби, а, може, і в мою долину… Один з них з'єднаний з усипальницею Сім'ї. Коли місяці зустрінуться, кожне з кіл ненадовго стане порталом. Дивись уважно, хлопче, якщо ми пропустимо цю ніч, то навряд чи дочекаємося наступної.

Я дивився. То на небо, де неймовірно повільно повзли нічні світила, то на озеро, в якому серед десятків порталів потрібно знайти саме той, особливий, та ще й дістатися до нього вчасно.

Зазвичай вночі мені уявлялося, ніби Рун і Рунна поспішають назустріч одне одному неймовірно швидко, а потім повільно розходяться, щоб через добу побачитися знову. Як же важко було довести дівчатам, що розставання місяців – не привід тікати додому! А якщо сувора матуся наказала повернутися не пізніше півночі, то день же вона не уточнювала, еге ж? Стає прохолодніше? О, моя кімната зовсім поруч, і вікно в ній велике, зручне… Як же злилася Рена, коли я плутав вікна!

– Стрибай, перевертню! – з приємних спогадів мене вирвав голос нічного. – Заснув?! Двадцять чешів на північний захід! Іди! Мене не забудь!

Не зовсім отямившись, я схопив труп під пахву і булькнув у воду. Точніше, хотів зістрибнути вниз. От халепа! Прямо під стіною виднілося приміщення, наповнене людськими останками.

– Це Проклятий храм! – Керьял аж кипів від люті. – Наш портал за ним!

В усипальниці нічних мені довелося побувати, і впізнати її було неважко. Щоправда, дещо насторожувало. Там начебто вищі люди лежали... І тільки у трунах.