22.2

– Потік запитань вичерпався? Тоді знайди моє тіло, і спробуймо вибратися звідси.

От же вчепився в одне й те саме! Я чесно зізнався, що не можу й кроку ступити, тому що мене хитає, немов у човні.

– З твоєю головою все гаразд, – після паузи сказав Кер'ял. – Проблема в будинку. Я, без сумніву, можу помилятися, але до океану далеко, а інших великих водойм поблизу долини немає… Напевне, ми зараз плаваємо десь посередині Кривавого озера, тому шукай мене і не скаржся на погане самопочуття. Поки ти був непритомний, я трохи підкріпився і підлатав твоє тіло. Гей, не падай без тями, вони ще були живі!

Яка там тяма, мене просто знудило…

І я зрозумів: нічний не погрожував, коли говорив, що може контролювати моє тіло. Варто було швидше з ним розпрощатися… бажано до того, як мене зморить сон.

Розкидати важкі статуї, що качались і намагалися віддавити ноги, складати рядами спотворені трупи послушників, дивитися на відірвану голову Дари і водночас намагатися зберегти рівновагу було неймовірно важко. Купа, розібрана на частини, повільно ковзала туди-сюди гладенькою підлогою… тобто стелею.

Тіло Кер'яла виявилося на самому дні. За іронією долі, на його білосніжних шатах лежав Рятівник, що вже почав перетворюватися на звичайний кинджал. Сумнівів не залишилось – саме його нещодавно використали вдруге і це в ньому стільки років зберігалася душа обранця Валії, який не зумів замінити її справжнє кохання.

– А ти не дуже потворний. – Мені здалося, це зауваження відверне нічного від сумних думок, адже на душі шкребли кішки, тільки його туги й не вистачало.

Щоправда, раніше я чужих почуттів не помічав… але так побиватися за Дарою?.. Ні, точно Кер'ял пробивається в мою свідомість! Або?..

– Я вмів імітувати голоси, – особливого смутку в його тоні я не почув. – Одного разу зображував самого Лана! І мене побачила Принцеса Ночі…

– Жалкуєш?

– Звісно. Їй потрібен був не я, а мені не потрібні були здібності нічного. Тільки зараз пізно шкодувати про минуле. Скільки мене не було, хлопче?

– Років п’ятнадцять… Ви з Валією хоч встигли… ну, це саме?

– Ти говориш про Принцесу, перевертню! – Його обурення не мало меж.

– Тобто ні, – зрозумів я. – І чому?

– Замовкни! Вона все життя любить Лана, а я що? Навіть не копія – пародія. Те не так, це не так…

– Хе, то річ у техніці?

Моє зауваження розлютило Кер'яла.

– Річ у коханні!

Я присвиснув. Не дивно, що Ейні не почувалася щасливою. Може, її й називали дружиною, але серце нічного давно належало іншій.

– Все так серйозно? А чому б вам не поговорити відверто? Впевнений, до чого-небудь договоритеся… до ліжка, наприклад.

– Ти хоч знаєш, як це – любити по-справжньому?

Чесно кажучи, я образився. Він вважає себе шляхетним лицарем, що ставить даму серця понад усе? І якщо вона зациклилася на іншому, не обтяженому честю та мораллю, то нехай він нею й користується?

Лан – як вітер, про його пригоди легенди складають і, подейкують, жодна гарненька краля не залишається без його уваги. Про яке кохання може йтися?! А цей страждає, так би мовити, Валі за компанію, і не робить жодної спроби змінити ситуацію.

Гаразд, Принцеса – добра дівчина, і допомогти їй – мій обов’язок друга. Щоправда, вона тепер зовні зовсім інша… Ну й що? Зате Кер'ял перевірить почуття!

Боги, невже в мені прокидається сімейна схильність до звідництва?

– Ті картини, – я вказав на стіну, – намальовані на ельфійському полотні?

– Не знаю, за мене будинок був звичайним житлом. Це має значення?

– Зараз побачиш! До речі, мене звуть Навагрем.

Не давши собі часу одуматися, я перекинув його труп через плече і стрибнув. Кігті вп’ялися в картину, пробивши німфі очі, а наступної миті моє тіло розгойдувалося на дверях.

Трохи зусиль – і ось вона, свобода! Сонце на сході і нескінченні простори червонуватої води навколо. Ніколи не думав, що Криваве озеро настільки велике.

Жодного натяку на сушу. Швидкі тіні металися під темною гладдю води, час від часу на поверхні миготіли лускаті хвости або пульсувати щупальці. Ех, від одного лиш погляду на місцеву фауну товариство спотворених небіжчиків здалося мені цілком прийнятним.

***

/Рена/

Великий світляк замиготів, ніби втрачаючи енергію. Хм-м, зазвичай клуські вироби служили не одному поколінню. Чи світильник виготовили у майстернях гномів? А, може, його приніс сюди ще предок Гента… ймовірніше, саме так і було.

Отже, світляк спалахував і згасав, а очі сірого птаха розгорялися яскравіше. Жовті камінчики виблискували як маленькі сонця і вказували на те, що розгадка криється саме в них. Однак, незважаючи на наші зусилля, жодних відкриттів не відбувалося.

Я перша втомилася смикати камені, що немов уросли в тканину. Демонстративно сіла в крісло, схрестила руки на грудях і просто стежила за гартонцем. Той вкотре проводив нехитрі маніпуляції: натиснути, підняти, пересунути, стукнути кулаком, зашипіти, потерти забиту руку, зробити коло по кімнаті, натиснути, підняти…