ГЛАВА 22.1. Занадто багато питань…

{Навагрем}

Земля і небо помінялися місцями. На щастя, більшість картин залишились на стінах, незважаючи на те, що будинок, схоже, перевернувся. А ось статуї втратили свою чарівність разом із деякими частинами білосніжних тіл.

Я лежав на купі битого скла та каменю, з якої стирчали мертві руки і ноги. Ні, не статуй – послушників. Неймовірно швидкі й сильні, вони не мали притаманної не-людям живучості.

Без тями я був досить-таки довго – тіла встигли охолонути, і запах крові спричиняв огиду, а не спрагу.

Сповзти на колишню стелю, що тепер служила підлогою, не торкаючись трупів, було важко, але мені вдалося впоратись із завданням. Подумаєш! Якби голова не розколювалась, усе вийшло б набагато швидше.

Як з’ясувалося, радів я рано. Ноги вперто відмовлялися стояти рівно, і довелося спертись об стіну, щоб хоч якось утримати рівновагу. Відверто кажучи, допомагало це мало. Предмети я розрізняв чітко, але вони невпинно зміщувалися, наче розгойдуючись. Золота труна валялась у дальньому кутку, однак тіла Білого в ній не було. Вхідні двері відчинялися і зачинялися в такт нападів запаморочення. Якщо підтягти труну і поставити її сторчма… ага, підтягну я золоту махину, як же! Та спробувати треба, адже залишатися в цьому могильнику мені точно не хотілося.

– Спочатку витягни мене.

Боги, я так сподівався, що голос у голові – породження моїх розхитаних нервів!

– Тебе – це кого?

Здалося, чи він дійсно зітхнув?

– Моє ім’я – Керьял. Воно нічого не скаже тобі. В горах мене називали Білим… Я розумію, ти ненавидиш мене! Ненавидиш і злишся, тому що не можеш нічого вдіяти. Але вихід є з будь-якої ситуації! Треба лише дістати моє тіло і звернутися в Храм Смерті. Тамтешні жерці звикли працювати з душами.

– Це все? – Скептицизму у мене було вдосталь. – Всього лише знайти старий труп у купі свіженьких і доставити його в Храмові землі. Без проблем! О, зачекай… Я маю вибратися з будинку, потім з того, на що тепер перетворилася долина, перетнути гори, пустелю, перейти веллійський кордон, причому двічі, десь знайти гроші для жерців – і все це з мертвечиною на плечах? Дитяче завдання!

– Досить сарказму! Чи збираєшся жити разом зі мною? Знай, безіменний перевертню, що коли ти перестанеш контролювати своє тіло, керувати ним буду я, і не впевнений, що незабаром ми не поміняємося місцями. Кричи тоді, хоч трісни, мене голосом у голові не налякаєш. Гадаєш, я мріяв ділити з кимось тіло? Тим паче, з блохастим перевертнем, що дуріє від вигляду крові?

Я спробував розсміятися, але сміх нагадував скиглення.

– І це каже кровопивця? Якби ти міг мене знищити, то не торгувався б зараз. – Ех, мені б ту впевненість, в якій я намагався переконати Керьяла…

– Ніхто точно не вгадає, що станеться через деякий час. Не думаю, ніби хтось уже стикався з такою проблемою. Зазвичай тіло, в яке переселяли душу, було мертве або вмирало в той момент, коли кинджал встромляли у серце.

– Але в мене нічого не встромляли!

– Я почав усвідомлювати себе на порозі фортеці, коли твоя воля була пригнічена зрадником, і допоміг тобі потрапити всередину. Потім донька загинула, сподіваючись на мене… Гадаєш, я не ненавиджу тебе за це, перевертню? Але ти не винен, тож нам потрібно разом шукати вихід.

Спроба щось згадати спричинила ще один напад запаморочення. Гаразд, потихеньку думаємо… я стояв біля ґанку, дивився на охоронців, дівчисько тулилося позаду… Ще комарі наче кусалися. То котрийсь із тих «комариків» зараз дзвенить у моєму мозку? Прекрасно…

– Маргет був зрадником і в твої часи?

– Маргет? Хто це?

Я скрипнув зубами.

– Тоді його звали Закітай.

– А, ось ти про кого… Ми були кращими друзями, але Принцеса Ночі вибрала мене. Досить, хлопче, обговоримо все у кращому місці, га?

Я б з радістю, але… Проклята нудота ніяк не бажала відступити. Стіни гойдалися перед очима, підлога намагалась вислизнути з-під ніг… Тільки язик працював нормально.

– А як вийшло, що він теж став нічним?

– Твоя наполегливість гідна кращого застосування. Мій колишній друг занадто хотів безсмертя і сили. Він довго намагався потрапити в Сім’ю, а коли побачив, що всі зусилля марні, знайшов мене і випив отруту на моїх очах. Закітай вважав, ніби кожен нічний може перетворити людину… Тоді наша дружба означала для мене набагато більше, ніж побоювання щодо обряду. Результат ти бачив. Він так само вразливий, як мої хлопчаки, але має магію, і вона дозволяє йому вчасно врятуватися.

– Послушники – вони хто?

– Вони хотіли стати вірними рабами, і я дав їм таку можливість.

– У моєму уявленні рабство – це дещо інше.

– Якби ти завітав у вільне місто, то зрозумів би: вони отримали набагато більше, ніж очікували. Служба – і жодної відповідальності за виконаний наказ, жодних докорів сумління чи роздумів про справедливість. Я створив їх оборонцями, а Закітай перетворив на вбивць. Ти уяви, перевертню: він міг керувати ними як власними руками! Одного разу я проговорився про Рятівники… розповів, як допоміг своїй прийомній дочці, відкрив місцезнаходження долини, попросив наглянути за нею… Ми розійшлися, а коли я повернувся додому, там вже господарював Закітай. Зробив із хлопчаків посміховисько… Ейні, моя дружина, пішла в одне з племен, а дочку він, як не старався, знайти не міг. Ейні мовчала, а в племені вважали, начебто Подарована померла в дитинстві, і хто б припустив, що я дав їй тіло дівчинки з усипальниці Сім’ї? Мені здавалося, їй краще рости як дитині, та й ще один Рятівник був про запас. Ейні називала її сестрою… Що сталося з моєю дружиною, хлопче?