21.2

Порожнє місто лякало. Мені довелося бачити кілька картин часів великої війни, на яких художник зобразив кинуті села та зруйновані міста. Там панував хаос. Будинки з вибитими вікнами, зламані вози, розкидані речі і безліч щурів… Навіщо згадувати? А тут усе свідчило про те, що якоїсь миті жителі зникли. Не виїхали – оселі здавалися залишеними на короткий час, а не покинутими назавжди. Не втекли в паніці – ознак поспіху або безладу я не бачила. Не стали жертвами невідомої хвороби або заклинання – ні на вулицях, ні за прозорим склом не було чиїхось останків.

Зникли…

Чим ближче ми підходили до центру, тим більше хмурився Гент. У мене створилося враження, що йому не подобався лад, який панував навколо.

Як і передбачав гартонець, низькі сірі будівлі тяглися аж до головного майдану, і лише замок Старійшин височів над ними. Ця велика темна споруда була значно давнішою, ніж будинки, що її оточували, і зовсім не мала вікон.

– Тут колись жила родина засновників селища, – промовив Гент, – а потім рудники дали прибуток… Прийшли інші сім’ї, побудували заводи, розбили плантації, створили робочі місця, показали гроші… і засновники перетворилися на звичайних жителів. Пізніше, коли чисельність населення дозволила заявити про Жатград як про місто, а не поселення рудокопів, з’явилися Старійшини – головні роботодавці, і народилося ще одне гномівське містечко.

– Звідки ти все це знаєш? – Чесно, гартонець аж ніяк не був схожий на ходячу енциклопедію.

– Кожна країна знає своїх героїв. А першими жителями Жатграда були старий Жат і четверо його синів з невістками. Все почалося з того, що молодшого сина побили і кинули в суху криницю. Коли Жат спустився за ним, то опинився в сутінковому світі, де прямо під ногами зміїлася жила срібла. Він зміг витягнути сина і вирішив, ніби колодязь веде в стародавні шахти. Було це біля підніжжя Крайніх гір, а портал старому трапився унікальний – відкритий і у зворотний бік. Офіційно вважається, таких більше немає, але хто знає…

У таємницю була посвячена вся сім’я. Кілька років вівся незаконний, на їхню думку, видобуток срібла. Незаконний – тому що всі рудники в Гартоні є власністю корони і завдяки їм наша промисловість не потребує співпраці з гномами. Заповзятливі люди навіть будинок побудували прямо на місці робіт. А потім випадково відкрили три портали – два в гномівські міста і один – у Мелос. Незабаром з’ясувалося, що й із вільного міста можна потрапити в Жатград.

На той час старий Жат помер. Він багато хворів і, подейкують, до смерті не міг повірити в існування підземного світу. Сини ж, коли усвідомили перспективи, миттю сповістили про свою власність. Знаєш, Рено, в Гартоні світ гномів – як страшна казка. Мало хто погоджувався працювати там, де боявся опинитися з дитинства. Зате гноми кинулися на нове місце з притаманними цій расі наполегливістю і практичністю.

Не встигли гартонці й оком моргнути, як навколо їхнього будинку з’явилося місто. Спадкоємці Жата не змогли жити поряд із гномами, тому продали все. Тепер тільки назва міста нагадує про його засновників. До чого я це розповідаю… Про той портал, який привів моїх предків сюди, відтоді нічого не відомо. Є, звичайно, ймовірність, що він зник, але мені здається, що люди не хотіли розкривати свій головний секрет. З іншого боку, яку цінність для довгобородих мав вихід у безлюдне передгір’я, де досі процвітає натуральний обмін? Тому є невеликий шанс знайти портал.

– Тож твоя сім’я продала цей місто гномам? – моя цікавість не вгамовувалась. Схоже, в минулому Гента таємниць не менше, аніж легенд про гномів.

– Моя бабця по батьковій лінії була онукою старого Жата. На ті часи вона вважалася найбагатшою нареченою Гартона. Зараз важко в це повірити, Рено, але наші серебрики з’явилися саме через надмір срібла. Було зручно карбувати монету з металу, який у сусідній державі коштував удвічі, а то і втричі дорожче. То що?

Захоплена його розповіддю, я не відразу зрозуміла сенс сказаного.

– Що?

– Заходимо?

Замість відповіді я відчинила двері.

Не знаю, що мені хотілося побачити. Напевно, старовинну людську оселю… Куди там! Час і гноми стерли всі ознаки перебування тут людей. Низькі меблі, світляки, масивні прикраси, зелені килими…

З передпокою нагору вели двоє сходів, проте Гент на них навіть не глянув.

– Дивись! – Він вказав на великий камін поміж сходами. – Все як на схемі.

Гадаю, що розповідь про предків була якщо і правдивою, то не повною.

– На якій схемі?

– А, я кажу про старі папери. Ніхто їх всерйоз не сприймав.

– Стривай, – перебила я, – як ти зрозумів, що ми саме в Жатграді? Лан нічого такого не говорив!

– Коли бачиш будинок із казки, нерозумно сумніватися. Та й в портал ми пройшли жатградський, хе-хе. Ходімо! У гіршому випадку зіпсуємо одяг, зате зможеш потім згадувати мій промах.

І відважний гартонський воїн, не обтяжуючи себе думкою прекрасної дами, без зайвих роздумів вліз у чорну пащу каміна. Обережно випростався на повний зріст, помацав щось у димоході… і почав повільно опускатися вниз. Коли назовні залишилася тільки голова, цей шанувальник стародавніх манускриптів і таємних ходів запропонував:

– Рено, ти почекай, гаразд?