ГЛАВА 21.1. Пастка

{Навагрем}

Сонце вже сховалося за укутаними снігом вершинами, і хоча його відблиски ще золотили хмари, вечір панував щосили. Червоні й жовті тюльпани, що росли всюди, де їх не витоптували, стулили пелюстки, а комарі, навпаки, вийшли на полювання. Земля поки зберігала накопичене за день тепло, але від перевалу віяв прохолодний вітер. Він підганяв кучеряві хмари, а на північному заході збиралася гроза. Дуже скоро важка сіра пелена затягне небо над моєю головою…

– Поговори зі мною!

Я лежав на спині, дивився вгору – туди, де плавали золотисто-рожеві хмарки, і вдавав, ніби не чую його голосу.

– Чому ти злишся? Все можна вирішити спокійно.

Хіба я злився? Та ні!

Послушники (аж п’ятеро) рядком сиділи віддалік, очікуючи наказів. Як не дивно, страху вони не спричиняли. Безвольні маріонетки, їхня доля була набагато гіршою за них самих.

– Невже ти справді мене не чуєш? – ненависний голос сповнився відчаю. – Тоді нам краще померти… Гей, Беріаку, Жерете…

Я подумки відправив цього ненормального в таку далечінь, куди й нічним не дістатися.

– Все-таки чуєш. Я відчуваю твою досаду, хоча не можу прочитати думки. Поговори зі мною!

Знову та сама пісня!

– Про що нам розмовляти? – дивно ж бо як, говорити в порожнечу, і нехай жоден із дикунів навіть головою не повів, мені стало незручно. – І хто гарантує, що ти почуєш мене?

– Я бачу те, що бачиш ти, і відчуваю як ти, то чому слух має бути винятком? – Невідомий співрозмовник явно зрадів. – Як тебе звати?

Здалеку долинув гуркіт грому. Сутінки густішали, розчерки блискавок миготіли на заході. Кілька крапель дощу впали на підставлену долоню, а потім почалася така злива, якої я давненько не бачив. Потоки води били з надзвичайною силою, обіцяючи змити мою трав’яну спідницю.

Блискавка ляснула прямо над будинком, страшенно гримнуло, затремтіла земля.

– Діти, швидко всередину!

Послушники скорилися миттю.

– Нам теж треба піти.

Мені ця ідея зовсім не сподобалася.

– Навіть дитина знає: під час землетрусу потрібно залишатися на відкритому місці.

– А під час виверження вулкану?

– Та звідки тут узятися вулкану? Ні диму, ні…

Підземний поштовх жбурнув мене вниз.

– Ці гори створила магія! І вони відчувають її. Тебе в школі історії не вчили?! А сьогодні тут використовувалося стільки сили, що може прорватися й новий вулкан, що вже казати про кратер старого?! Повзи до будинку! Не вставай, дурню!

– Це жарт такий? Звідки в Крайніх горах маги?!

– Закітай утік через портал! Ти що, не знаєш? Магія нічних за своєю суттю мало відрізняється від людської. Тільки відьми використовують внутрішню силу і не впливають на навколишній світ! Не вставай, чуєш?!

Я не послухав розумної поради і знову розтягнувся на теплій землі.

– Тепер його звуть Маргет, – пробурмотів, випльовуючи глину, що потрапила на зуби. – І щось мені підказує, що раніше він тут не пішки пересувався.

– В якому сенсі?

– У прямому! Кілька днів тому я бачив його в Мелосі. По-твоєму, він перетнув пів континенту на своїх двох?

– Я показав йому, як використовувати Криваве озеро. Це стабільний портал, який…

– У якому живуть монстри! – обірвав я і закашлявся, ковтнувши жменю пилу.

– Ти б зараз не через монстрів турбувався, а через вулкан!

До мене почав повертатися здоровий глузд.

– Де він? Звідки чекати вогню?

Голос у голові не відповів.

– Як же інші?

Він зволив розреготатися:

– Жерете, допоможи!

Один з послушників, спритно пересуваючись по тремтячій землі, перекинув мене через плече як мішок картоплі й швидко опинився біля ґанку. Останнє, що я побачив, перш ніж зачинилися двері, було полум’я, що охопило схід.

– Засув!

Руки слухняно виконали наказ, і лише потім я усвідомив – замкнені двері не захистять нас від стихії. А ось швидкі ноги…

Немов прочитавши небезпечні думки, голос у голові гаркнув:

– Беріаку, тримай двері!

І світ перевернувся.

***

{Рена}

Велика сіра птиця з жовтими очима міцно тримала в довгих чорних пазурах закривавленого голуба і підозріло косилася на нас із Гентом. Спочатку я сприйняла її за живу, але звідки в світі гномів взятися зеленим деревам на задньому плані? Добряче затертий напис внизу гобелена стверджував: «Лише ясний погляд відкриє небо».

Ми були в єдиній, як мені здається, будівлі, де не доводилось згинатися в три погибелі, щоб увійти в двері, – в замку Старійшин, а саме – в підвалі цього замку. Як ми тут опинилися? Ох, краще не згадувати…