19.2

– Рятівник у тебе?

– Рятівник? – Тепер уже вона хмурила брови.

– Чорний ніж, яким убив себе твій батько.

Дара не зомліла, не влаштувала істерику і не почала захоплено заглядати в очі, питаючи: «Як ти здогадався?». Вона спохмурніла і коротко кивнула:

– Так.

Варто визнати: незважаючи на невдоволення, дивилася вона з повагою. І наставницькі нотки зникли. Загалом, я начебто піднявся до рівня рівноцінного партнера, який заслуговує більшого, ніж безсовісного використання. Чи я помилився і донька Білого, яка культивувала в мені ненависть до послушників, була на багато років молодшою, ніж мала бути б, здатна з’являтися з нізвідки і бліда настільки, що навіть бруд не міг це приховати, безневинна овечка? Ага, звичайно!

– Вмийся, бо нагадуєш безпритульника.

– А ти хочеш, щоб я нагадувала богиню?

Я підхопив жарт:

– Таких чудес навіть клуська магія не…

І замовк. Вона не жартувала. У долині Білий вважався богом, а що його відрізняло? Сила, здібності, колір волосся і шкіри. А спершу що в очі впадає? Правильно, зовнішність. Зустрічають за одягом, так? У нашому випадку – за білою шкірою. І є така підозра, що під пилом і брудом Дара приховувала світле волосся. Для місця, де ніколи не чули про існування не-людей, причин обожнювання досить.

– Чому б тобі не прийти до послушників і не навчити їх жити згідно з твоїми бажаннями? Мені здається, вони б скорилися, хіба ні? Богиню мають слухати.

І знову вона глянула напрочуд серйозно.

– Тому що повернувся Закітай, – сказала, нічого не заперечуючи. – Він могутніший. Він живий бог, що знає, як наказувати.

– Хто це?

Чесно кажучи, я почав втомлюватися. Невже важко розповісти все доступно, як тоді, вночі? Донедавна я взагалі не знав про існування цієї місцини, не те що про її легенди.

– Закітай – один з тих, хто пішов із долини, – терпляче пояснила Дара. – Він соромиться свого походження, тож узяв ім’я якогось відомого у великому світі вбивці. Маргет – так його звати тепер. Він не потерпить, якщо з’явиться нове вчення. Він багато чому навчився і не боїться бруднити руки, а ті дурники… Вони – як стадо: куди поженуть, туди й підуть. Зараз їхній пастух Маргет!

Дивно було чути, щоб так відгукувалися про послушників. Без страху і відрази, з безкінечним жалем через марнування прекрасного матеріалу.

Сподіваюся, ми розмовляли про одного й того самого Маргета.

– А якщо повернеться Білий?

Дара презирливо скривила губи:

– Нічого не зміниться. Він вважає їх своїми неслухняними дітьми і не боротиметься, якщо Маргет накаже їм напасти. Він – слабак, що уникає відповідальності!

Загалом я б із нею погодився, ось тільки…

– Він – твій батько.

Моє зауваження вивело її з рівноваги. Вперше за наше недовге знайомство дівчисько закричало. Можливо, це й було її справжнє ставлення.

– Мій батько?! Мого батька Білий зробив калікою, а після його смерті підібрав мою матір! Вона жила з ним, проклинаючи себе щомиті, і лише необхідність піклуватися про мене завадила їй відразу піти за чоловіком, як велить звичай нашого племені! Мені було тринадцять, коли я стрибнула в Криваве озеро, а він витягнув мене і нав’язав це прокляте існування! Всі кажуть, я маленька, бо багато хворіла в дитинстві! Ха-ха, мені потрібно дякувати Білому за можливість жити! Ненавиджу! Чому ти так дивишся? Так, я нарешті можу не грати! Не подобається? Красива історія про любов усім більше до душі! А кому потрібна правда? Кому, воїне? Ось я зірвалася і розповіла правду, а ти хмуришся. І ти не підеш зі мною у фортецю, еге ж? Допомагати беззахисним – це одне, а захоплювати владу – зовсім інше, так ти вважаєш? І плювати! Коли ти з’явився, я вирішила, ти такий же, як ми… Я щиро запропонувала тобі свою кров! Так, я ненавиджу Білого! Я хотіла б особисто всадити йому кинджал у груди! Я…

– Що тобі заважає? – перебив я її. – На поклоніння допускають усіх, хіба ні? Іди і вбий його ще раз, тим паче, зброя у тебе є.

– Там скляна кришка, – прозвучало невпевнено.

– Я її розіб’ю. І ти можеш її розбити.

– А послушники?

– Ти вмиєшся.

– Маргет?..

– Його потрібно знищити насамперед.

– Тоді ходімо? – Вона не вірила, що я не насміхався. – Вперед?

– Показуй дорогу, Подарована.

Я вирішив. Кожен має відповідати за свої вчинки, і мені зовсім не було шкода ні Білого, ні Дару. Нехай спробують самі усе розгребти.

Хоч як це не прикро, та боги чудові, лиш коли можна говорити від їхнього імені.

***

/Рена/

Головний мелоський «гномівський колодязь» розташовувався у лівому крилі міської ратуші. До речі, ратушею цю будівлю іменували чисто номінально, оскільки офіційного уряду місто не мало. Але Сім’я не проводила «неофіційні» зустрічі в своєму особняку, тому висока, з вузькими вікнами і зубчастими вежами споруда стала ідеальним рішенням.