18.2

Гент галантно притримав двері, я зайшла в будинок і попрямувала до своєї кімнати. Зустрічати ворога краще на знайомій території, і нехай добропорядні матрони фанатично твердять, що в обителі незаміжньої дівчини не місце чоловікові… тьху!

Ніколи б не повірила, що знову про це забуду.

Дружина! Навіть звучить огидно…

Ох, говорила ж я, нічим добрим це не закінчиться. І поступливість гартонця мала причини. Які все-таки чоловіки!..

Двері за мною хряснули об одвірок з такою силою, що зі стелі злетіли залишені недбайливими слугами шматки павутини. Капкан зачинився. Я опинилася в порожній кімнаті, наче якась арештантка. Хоча чому наче? У них же в Греї багатії тримають темницю в підвалі, куди дуже зручно запхати «для напоумлення» дружину або дочку. Подейкують, «виховує» такий спосіб швидко, особливо якщо посадити в сусідню камеру кількох справжніх бандитів.

Привіт, сімейне життя…

Я з розмаху налетіла на двері, бажаючи не стільки вибратися (і через вікно вилізу, не маленька), скільки зламати гартонцю хоч що-небудь. Байдуже, що не-люди швидко його підлікують, зате мені буде хоч якась розрада!

Шкода, серед моїх предків не було тролів, а то б… Але сенс мріяти? Таке відчуття, ніби я стукнула в стіну. Двері навіть не поворухнулися, хіба що метушня за ними стала активнішою. І що там робити стільки часу? Ключ повернув – готово. Варто зауважити, ці допотопні ключі стирчали із зовнішнього боку кожних дверей. Судячи з їхнього вигляду, ними не користувалися щонайменше років сто, але я ні на мить не сумнівалася – якщо Гент захоче, ключ повернеться, незважаючи на велику кількість іржі.

Клацання не було.

Я прислухалася. За дверима точно хтось дихав!

Нумо зосередитися, уявити, ніби дверей немає… не вдалось. І слава богам! Навряд чи гартонець досі там. Не той характер. А раптом це той, хто поміняв записки?!

Защібка в моїх пальцях дзенькнула так голосно, немов по ній ударили молотком.

Я скрикнула і відскочила. Незважаючи на тепер замкнені двері, відчуття безпеки все одно не було.

В коридорі щось упало. Двері сіпнулися, потім ще раз. Защібка рипнула і почала повільно розламуватися.

Я оглянула кімнату. Ліжко, стіл, стілець, полиця, два килимки, книги і ваза з ручками. Ага, ліжко і стіл відкидаємо відразу, занадто важкі та громіздкі, стілець… ні, чотири ніжки – можу промахнутися. Полиця напевно прибита до стіни, килими… дурість! Книги в м’яких шкіряних палітурках, а ваза… Так, ваза згодиться.

Широкий замах, «зброя» пішла вниз… і зіткнулась із золотоволосою головою, що обережно просунулася в двері. Результат – дві ручки в моїх долонях і тіло на підлозі. Ну чому він так коротко обстрижений?! Якби на його місці був Лан, жодна ваза не зашкодила б.

Темні краплі збігали по скроні гартонця. На ворсистому сірому килимі розпливалася коричнева пляма, а навколо живописно лежали кольорові черепки.

Я відчула, що ось-ось почну ревіти. Невже вбила? Просто вдаривши по голові? Його ж ельфи не змогли вбити…

Чесно кажучи, мені самій не вірилося в те, що удар смертельний, хоча якийсь підлий черв’ячок сумніву вигризав душу, і в стукоті серця я чула: «Вбила! Вбила! Вбила!».

До прочиненого вікна підійшов Лан. Здивовано хмикнув, кинув: «Оце темперамент!» і зник. Мені трохи полегшало. Нехай у не-людя безліч заскоків, так спокійно на труп він не реагував би. Напевно.

– Коли я помру, ти вийдеш заміж за мого брата. Це твій обов’язок, Рено, і ти не вчиниш інакше. Запам’ятай, Гартон не потерпить ні чужинця, ні напівкровку, тому все має бути законно…

Ух ти, ніколи б не подумала, що один удар вази викличе такі фантазії. Зазвичай кажуть щось про зірки в очах. Втім, живий – і добре, кожен має право на власне марення.

– Пробач, я брехав тобі, – продовжував Гент, – розлучення не буде, інакше ти втратиш усі права.

Він із багатого роду, бо так переживає за майно? Ага, і водночас підробляє на стайні Його Величності. Ха-ха.

– Коли я знайду твого брата, ми вирушимо в Грей і ти приймеш спадщину.

Мої щоки запалали. Отже, весь цей час гартонець пам’ятав про Нява, ба більше, його шукав! А я, я… Ледь не захопилася проблемою нічних, майже викинувши з голови брата. Тому що стала відьмою! Страшно визнати, але я починала розуміти не-людей, що живуть своїми забаганками. Стривайте-но! Я прийму спадщину? Тобто Гент впевнений, що помре в столиці?

– У нас траур для вдови триває три роки. Після цього з тобою одружиться мій брат. У тебе буде років тридцять, поки не з’ясується, що твоя молодість і врода – це кров відьми, а не клуські зілля.

Як він усе розпланував! А міг би й мене запитати. Щось підказувало: ця геніальна ідея народилася в гартонській голові не через контакт із мелоською вазою. Але який спритник! Навіть комплімент вставив, аби я менше обурювалася. Начебто не відхиляючись від теми, а бажання роздряпати його гарненьку фізіономію трохи стихло.

– Після весілля ти зможеш зникнути в будь-який момент, адже його становище узакониться через тебе.

Я повільно обернулася. Гент сидів на підлозі, пальцями відтираючи зі щоки кров. Навколо – черепки і темна пляма як нагадування про мою жорстокість. Хоча до чого тут жорстокість? Я ж хотіла вдарити зовсім не його! Це він розломив ненадійну защібку, й не помітивши її! Як каже мама, в таких випадках треба попросити вибачення і йти далі. До речі, не забути б вибачитися. Коли-небудь. Можливо.