ГЛАВА 18.1. Факти і висновки… тобто домисли

/Навагрем/

Бам! Хрясь! Плюх!

– А-а-а-а-а-а-а-а!

– У-і-і-і-і-і-ий!

– О-ляй-ляй-ляй-у-у-у!

Частина моєї свідомості навідріз відмовлялася залишати солодкий сон, де фігурували легкі білі хмари, неймовірно зелена трава і найвродливіша дівчина у світі. Друга частина просто не могла повірити в те, що відбувається.

Адже я обіцяв собі, що не засну. І що ніхто не застане мене зненацька. Втім, займатися самобичуванням можна буде й пізніше, зараз мало сенс подбати про це «пізніше».

Чому вони зволікали? Час наближався до полудня…

Смикнув же Рех вилізти з місцевою Дарою назовні. На світанок помилуватися заманулось! Але це пів біди…

Як я заснув?! Чому не переніс дівчину в хатину, не обмотався по самі вуха ганчір’ям і не зобразив напівтруп? Обов’язково ж хотілося подивитись, як перші промені сонця неспішно подорожують по її обличчю, підбираються до вій, як легкий подих колихає неслухняне пасмо, що вибилось із коси… дивитись і бачити зовсім інше лице.

Прокляття! Ну, хай би дивився, шматок від неї не відпав би! Але як можна було заснути? Ба більше, прокинутися тільки коли навколо зібралося все село, озброєне грізними вигуками і ритуальною зброєю. Списи зі стрічками, розфарбовані ножі, факели серед білого дня – не те щоб мені стало страшно, все-таки самопочуття за минулу ніч покращилося в кілька сотень разів, проте… Як пояснити… До дикунів я ставився з цілком виправданим побоюванням. Раптом вони покликали на боротьбу з «демоном» кількох послушників?

Дівча притулилося до мене так, що кліщами не відірвати, і дрібно тремтіло. Начебто плакало… Шкода її. Ось я, ясна річ, спробую втекти, а вона як? Якщо не вб’ють відразу за дружбу з не-людем, то начеплять ярлик вигнанки на все життя. Узяти її з собою? Та хіба ця дрібнота виживе в Крайніх горах? Тим паче, йти доведеться через землі послушників… Ні, Подарована буде мені тягарем.

Боги, яка ж я сволота!

Списи дружно піднялися вгору, ножі привітно заблищали на сонці… Мої м’язи напружилися, готові перенести тіло туди, де ці блискучі жала точно не дістануть. Бойовий клич вождя – і…

І всі вони опустилися на коліна.

Дара перестала стримувати сміх.

– Тепер ти – наш оборонець!

Зізнаюся, таке повідомлення порадувало мене навіть менше, ніж вигляд озброєного племені. Бути їхнім захисником означало знову зустрітися з послушниками, чого я хотів уникнути. Але довелося привітно махнути у відповідь. Пролунав багатоголосий гул, списи замиготіли швидше, в повітря полетіли ножі і маленькі сокирки. Народ шаленів.

На жаль, я не поділяв їхнього запалу. З іншого боку – Рех забирай, так приємно, коли в тебе вірять! І так хочеться виправдати цю довіру!

Хай там що, навряд чи мене пошлють у бій прямо зараз, а завтра… Хто знає, що буде завтра? Зараз же намічалося свято, та й жіноча частина селища поглядала в мій бік помітно зацікавлено.

Ой, гаразд, втекти я завжди встигну!

***

/Рена/

– Рено, щоб тебе! Де ти була цілу ніч?

От халепа, так мене не будили навіть удома. У тих рідкісних випадках, коли мені доводилось повертатися пізно, хіба що батько дозволяв собі обережні розпитування, «щоб знати, що сусідам брехати», як він казав.

І звідки гартонець дізнався, що я не ночувала у своїй кімнаті? Каюся, після спілкування з перевертнем захотілося трохи посидіти і подумати, тим паче зірки виблискували надзвичайно яскраво і заклично… Сподіваюся, завтра не почну змінюватись, а то якось несподівано мене потягнуло милуватися небом.

Зірки зірками, але набігалась я по місту так, що ноги відмовлялися робити зайві кроки. Лінь – страшна річ! І сон зморив мене біля акуратно підстриженого куща, прямо навпроти вікна Гента.

Ні, про те, що це саме вікно гартонця, я дізналась тільки коли він гукнув у моє вухо. Відверто кажучи, вчора я якось забула, що в будинках є такі штуки, як вікна, з яких зручно висовуватися і кричати. До речі, сонце наближалося до зеніту… Виходить, ще дехто спав до самого полудня? І, скажіть на милість, чому? Чи не про це вчора говорив перевертень?

У будь-якому разі тон запитання мені не сподобався. Надто багато фамільярності! Нехай на дружину свою так кричить, а я – вільна дівчина і нікому нічого не зобов’язана пояснювати! Так, не зобов’язана! І ні перед ким не звітуватиму! І…

Щоб мене…

«Даремно ти погодилася надіти кільце вампіра, відьмо», – щодо вампіра не знаю, а ось одне кільце я дійсно наділа.

Точніше, отямитись не встигла, як воно опинилося на моєму зап'ястку. Міцненьке таке кільце, ельфійське, не підробка. І розірвати ці пута може лише новий обряд.

Кошмар…

– А тобі яка різниця?!

З грубістю і гучністю вийшов перебір, та нічого. Нехай Гент знає, який скарб йому дістався, і планує якнайшвидше цього скарбу позбутися. «Коли ми опинимося в землях людей, клянусь, я розповім тобі, чому так вчинив…» – але ж у Мелосі безліч людей, хіба ні? І Дивному Лісу Пустка непідвладна… Чому ж тоді я не чую пояснень?