ГЛАВА 17.1. Мистецтво відвертих розмов

{Навагрем}

Селище пастухів розташовувалося в західній частині Крайніх гір. Звідси до Кривавого озера було рукою подати, але легендарне поле битви місцеві жителі воліли навіть не згадувати – досить і того, що на крихітних ділянках розораної землі вони постійно знаходили незаймані часом кістки і старовинні обладунки. Всі знахідки ховали з повагою і дотриманням ритуалів племені, проте років п’ятнадцять тому частина мертвих повстала [17].

Вони мали вигляд людей, тільки очі залишалися не те щоб порожніми… нескінченними, як сказав старий шаман. Ці істоти не проявляли ворожості, тож вождь вирішив не губити свій народ і не намагатися загнати їх назад у могили. Вони пішли на захід, незважаючи на послушників, які осіли там.

Між іншим, раніше сміливці часто йшли з селища, щоб знайти шляхи на схід – туди, де, як говорили легенди, багато тепла і миролюбні мешканці. Проблема полягала в тому, що давній землетрус зруйнував східні і південні перевали, й гірська пастка закрилася. Кілька племен назавжди залишились у величезній долині.

Перебиратися через Криваве озеро не ризикували навіть найвідчайдушніші хлопці, адже там, у багряних водах, водилися немислимі чудовиська, що одним ударом лускатого щупальця перекидали човен. Щоправда, залишався західний перевал, але за ним на довгі часи їзди тяглася кам’яниста пустеля. Цей шлях приберігали «про всяк випадок», коли жити біля проклятої водойми стане зовсім неможливо, однак тепер і він перекрився.

Саме про це й хотіла розказати Дара-дикунка.

За кілька років до повстання мерців Криваве озеро вплав перетнув таємничий незнайомець з білою, як молоко, шкірою. Його не чіпали тварюки, що з легкістю проковтували необережну вівцю. Коли він плив, озеро ніби застигло, і навіть вічно лютий вітер не підняв жодної хвилі.

Незнайомець оселився самітником на заході долини. Втім, якщо б він і захотів, навряд чи якесь плем’я погодилося б його прийняти. Надто вже відрізнялася ця людина від горян, і річ була не тільки в білій шкірі, крізь яку не проглядала жодна жилка. Гостре трикутне обличчя, пухкі вишневі губи, великі, широко посаджені очі, в яких завжди таїлася печаль… і довге волосся, побите сивиною. Якби не волосся і погляд старого, йому можна було б дати років сімнадцять-вісімнадцять.

Його прозвали Білим.

Вівчарі спочатку недовірливо ставилися до приблуди, однак поважали людину, що перетнула небезпечне озеро. Чи не людину?.. Але той, хто увійшов у криваві води, заслуговував на повагу.

Білий побудував собі хатину, в якій часто співав або ж розмовляв сам із собою. Ніхто не знав, що він їсть, і чи їсть взагалі, та й згодом цікавість щодо нього згасла.

Чужинець з’явився в цих землях на початку весни, а вже під осінь пастухи помітили, що за майже пів року не пережили жодного нападу сусідів, які не працювали, жили полюванням і грабежами. Здивувалися вони такому диву і послали розвідників з’ясувати, чи є ще в долині люди. Виявилося, людей вистачає! Ба більше, з рівнин на зиму приспіли кочівники, але вони змінили спосіб життя, побудували глинобитні будиночки і почали займатися землеробством.

Вівчарі поспілкувалися зі сторонніми і здивувалися, дізнавшись, що на шлях істинний (тобто робітничий) тих наставив не хто інший, як Білий. Добре так наставив, надовго – главу племені досі на носилках носять, бо його переламані в кількох місцях ноги зрослися неправильно.

А потім прийшла зима. Вона принесла багато снігу і льоду, а вітер немов зійшов з розуму і намагався здути з місця самі гори… Кілька чоловіків племені вирушили на полювання. Їхній шлях вів повз хатину чужака.

Будиночок Білого був повністю зруйнований, а сам він сидів на снігу, закривши обличчя руками.

Мисливці повернулись назад. Плем’я порадилось і вирішило: нехай чужинець і дивний, але він допоміг селищу. Та й взагалі, негоже залишати людину замерзати. Нехай його людиною ніхто і не вважав.

Коли Білого запросили перезимувати, він ніби ожив. Очі загорілися, плечі розправилися, погляд став ясним і чистим, як у того, хто раптом усвідомив сенс життя.

– Дякую вам, люди. – Він чемно вклонився, викликавши подив – у племені кланялися лише богам. – Ви повернули мені віру. Тепер я знаю, що робити!

Тієї зими Білий залишився в селищі. Він ні хвилини не сидів без діла, постійно комусь допомагав, щось розповідав чи показував, а вечорами багато говорив про далекі країни, вчив охочих, як перетворити слова на букви і навпаки… Одна тільки дивина – чужинець нічого не їв, лише приблизно раз на тиждень зникав на цілу ніч. Але тому, хто не побоявся Кривавого озера, дивацтва дозволені.

Коли наступила весна, Білий позичив інструменти і побудував собі справжній будинок. Для вівчарів, які ніколи не бачили нічого більшого за хатину, він здався казковою обителлю. Його назвали фортецею. У селищі погано розуміли значення цього слова, однак чужак частенько повторював:

– Мій дім – моя фортеця.

Так і прижилося.

А незабаром з’явилася у нього дружина.

Давній закон жорстокий: у кого сила, у того влада. А також житло, їжа, жінки та інші радощі життя. Вождь, що привів плем’я в долину, не зміг оговтатися після побоїща, вчиненого Білим. Його ноги довелося відрізати. Важкий удар, причому не тільки для здоров’я і гордості, а й для життя. Каліка не може бути головним – так вирішив колишній соратник і викликав вождя на бій. Усе як велить закон…