14.3

– Хто загрався? Я? Це ви сором втратили. Алане, не боїшся, що підопічний тобі горло перегризе за дружину?

Нічний увійшов без стуку, по-хазяйськи розташувався в кріслі. Чорний одяг, лише в петлиці червоніла квітка. У світлі перших невпевнених променів сонця його обличчя здавалося майстерно зробленою маскою із застиглою посмішкою. Обличчя без життя…

– Досить.

У мене мороз пішов по шкірі від тихого голосу Лана. Відразу стало зрозуміло, чому Стариліс любить свого правителя. В образі грізного повелителя він був бездоганний, навіть нічний вмить посерйознішав.

– Ти намагався знову відродити расу і зазнав поразки, то чому б не визнати це і не полегшити всім життя? Засудження тобі не страшне, на громадську думку начхати, то в чому проблема? Навіщо ця таємничість, розповіді про відступника та інші казки?

– Не я. – Очільник Сім’ї дивився прямо в очі біловолосого. – Валія.

– Не вірю. Вона була занадто відповідальною для такого божевілля.

– Але вона була дівчиною… А ти знехтував її коханням, Лане! Таке ранить набагато болючіше за зраду. І вона знайшла, чим тебе замінити. Ким замінити.

– Це було давно.

– А нічні терплячі. Коли поповзли чутки про твою смерть, Валію немов підмінили. Вона почала діяти. Без мого дозволу, без перевірки амулетами, без артефактів… Ініціацію можна провести по-різному, сам знаєш, а от результат передбачити складно. Той чоловік був по-справжньому доброю людиною і пішов звідси сам, коли зрозумів, що зайвий. Я не можу назвати його імені, але можу заприсягтися чим завгодно – він був добрим. Навіть незважаючи на проблемний дар.

– Дар?..

– Хлопець часом умів читати думки. Але не використовував це в особистих цілях! Він – ідеаліст, немає сенсу його підозрювати.

– І Валією поклянешся?

– Так. А зараз вибач, мені треба йти. Містяни несказанно зраділи, побачивши сьогоднішній ранок, і вирішили влаштувати грандіозне свято на честь нової Принцеси Мелосу. Гріх не піти, та й Малоя розвіється, вона любить таке. Шановна відьмо, запрошую і вас, але відразу обмовлюся – якщо боїтеся крові, краще посидьте вдома.

Гремнава з Влаї послухала б добру пораду, проте відьма Рена вірила інтуїції. Щось підказувало – сьогодні знайдуться відповіді на багато питань.

Ага, ледь не забула!

Я заплющила очі, поринаючи в світ ілюзії.

– Ви поранилися? – здивувався нічний. – Дозвольте запропонувати вам хустинку.

Так! Вийшло! На нічних це діяло!

Подякувавши, я витерла з пальця неіснуючу краплинку крові й вирушила готуватися до свята.

Дайлен не чекав, поки гості прокинуться, одягнуться і збагнуть, куди треба йти. Дивна річ, свято на честь Принцеси Ночі влаштували зранку…

Трохи пізніше в мої двері ввічливо постукали. Так чемно, що мені здалося, ніби я знову вдома і до мене ось-ось вломитися Няв. За ним, звичайно ж, женеться бабуся з віником… Або тато якої-небудь із його «єдиних і на все життя» з сокирою. Або «єдина» з жерцем і обручками. Або колишня «єдина» з відром приворотного зілля. Або… Ох, у мого брата таких «або» налічувалося безліч.

– Ще трохи! – крикнула я, закручуючи волосся хитромудрим вузом (не показуватися ж перед усім містом зі звичайним воронячим гніздом на голові?). – Розбуди Гента! Йому напевно буде цікаво. Може, заодно магію свою підгодує!

Кілька митей у коридорі було тихо, потім щось важко гупнуло на підлогу, почулося сопіння і здавлена лайка, що переривалася глухими ударами. Хтось сумно завив.

Випустивши майже вкладене волосся, я вискочила з кімнати і налетіла на слугу нічних. Це дивне мертве створіння з жахом дивилися на клубок тіл, який перекочувався від стіни до стіни.

– Панове на гостя – не чіпати, гість на панів – чіпати, гість на гостя – що робити? У-у-у-у-у-у-у-у-у…

Я теж не знала, що робити. І кого мені шкода більше.

Лан був старшим, сильнішим і досвідченішим, але злість гартонця майже урівнювала шанси. Майже – тому що в бійці з правителем Дивного Лісу переможець завжди був одним і тим самим.

Біле волосся розметалось начищеною до блиску підлогою, відкриваючи зловісну посмішку і гострі ікла, готові встромитися в незахищену шию Гента, що натхненно викручував руку Лана.

І ніхто з них не підвладний ілюзіям! А втім…

– Бий його!

Слуга звик беззаперечно виконувати накази, тому рушив до суперників, але незабаром штучні мізки зрозуміли, що я не одна з його господарів. Однак і цього вистачило, щоб клубок розпався.

Чоловіки втупилися в мене, ніби побачили вперше. Спочатку схаменувся біловолосий вампір:

– Кралю, ти чого? Кого бити? За що?

– Так, Рено, щось трапилося? – підхопив Гент.

Трапилось? Я йому життя рятую, а він питає, що трапилося?!

– Він, – я тицьнула пальцем у Лана, – хотів тебе вкусити!

– І що? – обережно поцікавився гартонець.