12.2

***

/Рена/

– Чому ми маємо йти туди, де тебе одного разу ледь не вбили?

– Хто сказав таку дурість?

– Легенда «Про Лана і Принцесу Ночі»!

– Віриш пліткам, Високосте?

– На порожньому місці легенди не народжуються!

– Це у нічних діти не народжуються.

– А звідки вони беруться?

– Зайдемо, запитаєш. Або попросиш продемонструвати, так би мовити.

– Обійдусь! Навіщо пхати голову в пащу леву?

– Який ще лев? Там тільки Принцеса! І голова ні до чого. Чи це нові віяння гномівської моди?

– Збоченець! Не зачіпай Мію! Як ти можеш керувати державою, якщо постійно думаєш про одне?

– Я й не керую. Я з вами поневіряюся, а тим часом мій трон у Ландарі хитається, аж розхитується від того, що на ньому витворяють міністри.

– Дурень!

– А це вже міжнародний скандал. Шкода, що члени правлячих родів мають дипломатичну недоторканність. Коли повернуся до столиці, відразу ж відправлю ноту протесту.

– Та йди ти зі своїми жартами!

– Куди?

– Тут дівчина, тому вирішуй сам!

– Відколи принци соромляться дівчат?

– А в писок?

– Ні, Ваша Високосте, цілувати я вас не буду, і не просіть. Але можу дати монет, з ними ви легко знайдете друзів собі до смаку.

– Уб’ю!

– За що? За безплатну пораду?

Лан мляво відмахувався від наскоків Арголіна, стежачи поверх його голови за вулицею. Ми йшли Житловим кварталом, де місцеві жителі дуже недобре поглядали на приїжджих. Але поки тільки поглядали. Гадаю, знали, що за гість завітав.

Коней чоловіки вели за поводи. Ураган весь час роздував ніздрі і принюхувався, наче собака. Його дивне забарвлення зараз приховувала квітчаста попона, проте очі, що час від часу спалахували вогниками, видавали істоту, чужу навіть серед не-людей.

Проїжджу частину покривав шорсткий червоний камінь. В останніх променях сонця здавалося, ніби ми ступаємо по кривавому струмку. Лан говорив, що колись цей шлях справді був залитий кров’ю від початку до кінця. Це сталося багато століть тому, коли сім’я Ночі втратила одного зі своїх синів.

З наближенням до будинку нічних вампірів, яких у народі називали просто «нічними», роззяв ставало все менше.

Обитель негласних правителів Мелосу я помітила здалеку – її огорожа заввишки десять чешів була увінчана тригранними списами, що відливали багрянцем у золотистих променях. На масивних воротах висів замок із намальованим знаком меча, але біловолосий не-людь штовхнув стулки – і брама відчинилася, відкриваючи ретельно посипану жовтим піском доріжку, що вела до великого будинку.

Ніякої химерності чи розкоші – білі стіни, прозоре скло, квітники під вікнами, підстрижені кущі та карликові дерева. Однак тут було моторошно. Попри всю цю буденність, навкруг віяло такою старовиною, що волосся ставало дибки і хотілося щодуху бігти геть. Бігти, не озираючись, і забути назавжди дорогу назад.

Але я спокійно йшла між Гентом і Арголіном до парадного входу, трохи дивуючись, чому в такому будинку немає слуг.

Як з’ясувалося, слуги були. Лан не ввірвався у дім нічних без дозволу, а подзвонив у дзвоник. Двері відчинило дивовижне створіння, одягнене в строгий костюм дворецького. Чому створіння? У ньому не жевріло життя, хоч воно і мало вигляд людини. Ні, не зомбі – як на мене, результат магічних експериментів.

– Що треба, панове? – добре поставленим голосом поцікавився цей дворецький.

– Ми – гості. Пан Дайлен попереджений про наш візит.

Істота кивнула:

– Прошу. У вітальні ви знайдете їжу та напої.

Вітальня виявилася затишною кімнатою, в якій одна зі стін була скляною і виходила на крихітний ставок. Тут чекали пляшки, солодощі та широкий диван.

Коли ми залишилися самі, Лан пояснив:

– Це послужливе жахіття – результат прийняття в Сім’ю… ну або в Родину, кожен каже по-своєму… людини, що не підходила лише за одним з тринадцяти параметрів. Зауважте, саме людини – не-людь не здатний перетворитися на нічного. Ваше Високосте, ви дітьми цікавилися, чи не так? То знайте, що особливості Сім’ї Ночі передаються не спадкуванням, а через складний ритуал. Кандидат вибирається дуже ретельно, є навіть повір’я, ніби одночасно в цьому світі не існує двох, придатних стати нічними. Ні, звичайно, Сім’я може перетворити кого завгодно, проте результату в кращому випадку нема. А в гіршому з’являються неконтрольовані тварюки з підвищеною агресією і новими різновидами магії нічних. До речі, магія наших господарів спрямована не на атаку, оскільки вони зазвичай використовують зуби і силу крові, а на захист, ба більше – на втечу, адже ситий нічний втрачає більшу частину переваг перед іншим не-людьми. Така їхня природа, що вдієш… Тому члени Сім’ї відмінно б’ються зброєю. Наприклад, та Принцеса Ночі, легенду про яку згадував Арголін, вважалася найкращою войовницею не тільки Пустки, а й Лісу. Навіть мені не вдавалося виграти понад один поєдинок із трьох, та й то, підозрюю, вона піддавалася з такту і політичних міркувань. А гарна була… Ех. Ага, мало не забув попередити. Постарайтеся, щоб ні краплі вашої крові не потрапило на губи нічних. Ніяких надбитих склянок, заліковування порізаних пальців, пристрасних поцілунків з іклами, інакше матимете проблеми. Дурня тягнутиме сюди кілька років, поки поклик крові не ослабне.